Нижче представлена програма комуністичної партии України в якій заявляє про своє бачення сучасного світу, про цілі и завдання, які вона ставить перед собою, шляхи та засоби їх досягнення.

1. Соціалізм — наша мета

Виступивши як ідейна і організаційна спадкоємниця Компартії, яка діяла в Україні до антиконституційної заборони в серпні 1991 року, об’єднавши у своїх лавах переконаних прибічників комунізму, Комуністична партія України підхопила прапор боротьби за соціалізм в один із найбільш складних і драматичних періодів світової історії.

Завершується XX століттяголовною подією якого стала ВеликаЖовтнева соціалістична революціящо відкрила нову епохупоклалапочаток історичному змаганню двох суспільних систем — соціалізму ікапіталізмуНовий лад виник як закономірний результат природноісторичного процесуосновою якого є обумовлена розвитком виробничихсил тенденція до усуспільнення матеріального виробництвайогоінтеграції й концентраціїнесумісними з пануванням приватної власностіна засоби виробництва і стихією ринкових відносинбудьякимиформами експлуатації і гноблення.

Розвиваючись у вкрай несприятливих умовах, соціалізм у стислі історичні строки довів свої переваги. Трудящі взяли владу у власні руки. Були ліквідовані експлуатація людини людиною, безробіття, злидні, соціальні хвороби. Трудящим гарантовані соціально-економічні права і свободи. Десятки мільйонів здобули право на вільну творчу працю, достаток, опанування висотами культури.

Перша в історії країна соціалізму — Союз Радянських Соціалістичних Республік — працею і генієм народу, керованого створеною В.І.Леніним партією, була перетворена на могутню світову державу. Склалася нова історична спільність — радянський народ. Братерська сім’я рівноправних народів не знала міжнаціонального розбрату.

Переваги соціалізмуміць радянського ладудружби вільнихнародів переконливо підтвердила Перемога радянського народу уВеликій Вітчизняній війні над фашизмомСамовідданими зусиллями радянських людей, без будь-якої допомоги ззовні, при запеклій протидії світу капіталу, всього за 4—5 років, було відбудоване зруйноване в ході війни народне господарство. Наша країна вийшла на передові рубежі в розвитку індустрії, науки і культури. Великий Жовтень став переломним рубежем у долі українського народу, який вперше став господарем своєї країни, справжнім суб’єктом історичного процесу.

Держава трудящих — Українська Радянська СоціалістичнаРеспубліка — зробила можливим одночасне розвязання завданьсоціальноекономічного розвитку і національного відродженняствореннясучасної високорозвиненої промисловості і великогомеханізованогосільського господарстварозквіт освітинауки і культуриСаме при соціалізмі було розв’язане історичне завдання — возз’єднання в єдиній державі українського народу, його одвічних земель. Включення Української РСР до складу держав — засновників ООН стало переконливим свідченням того, що світове співтовариство визнало її реальну державність.

Соціалістичний розвиток в нашій країні ускладнювавсянеобхідністю реалізації завданьякіна відміну від західноєвропейськихдержав і СШАу відсталій царській Росії не були розвязані в рамкахкапіталістичного суспільства.

Не завжди форми і методи соціалістичного будівництва, що були продиктовані вимушено форсованим характером становлення нового суспільного ладу, необхідністю зміцнення обороноздатності країни, відповідали природі соціалізму. Не обійшлося при цьому без помилок і прорахунків, проявів суб’єктивізму і волюнтаризму. Партія комуністів об’єктивно оцінює і велич, і трагізм пройденого шляху. КПРС за своєю ініціативою засудила явища, що суперечать суті соціалізму. Найважливіше завдання ми бачимо у створенні умов, котрі виключають їх надалі.

Саме існування соціалістичних держав, їх досягнення в соціально-економічному і духовному розвитку справили вирішальний вплив на країни капіталістичного світу, на боротьбу народів за своє визволення. Приклад СРСР прискорив перемогу соціалістичних революцій в ряді країн Європи, Азії і Америки, сприяв утворенню світової системи соціалізму. Під ударами національно-визвольного руху розвалилася колоніальна система імперіалізму.

Незаперечні завоювання соціалізмузростаючий тиск робітничогоруху змусили буржуазію провідних капіталістичних держав піти на істотнісоціальні поступки трудящимБуржуазія, зокрема, використала в своїх класових інтересах досвід соціалістичних країн в сфері планового ведення господарства, державного управління і контролю, організації народної освіти, охорони здоров’я і соціального забезпечення. Вступ невеликої групи капіталістичних держав у стадію так званого “споживацького суспільства” дав можливість забезпечити їх громадянам порівняно високий життєвий рівень.

На певному етапі буржуазії вдалося послабити загострення класової боротьби в цих країнах. Проте ані новий переділ світу, ані прагнення перевести магістральну суперечність капіталізму — суперечність між працею і капіталом — в русло міжрегіонального протистояння, надати соціальним конфліктам видимість міждержавних не змогли затушувати глобальної кризи капіталізму, котрий за декілька століть свого існування не дав справедливого вирішення корінних проблем, що постали перед людством, не змінив своєї антигуманної сутності.

Ниніна рубежі двох тисячолітьособливо помітна історичнаобмеженість і безперспективність капіталістичного ладуякий цілковитопідпорядковує виробництво здобуванню прибутку і нагромадженнюкапіталуСама природа капіталізму неминуче викликає зіткнення інтересів різних класів, соціальних груп та осіб, породжує нерівномірність розвитку й експлуатацію одних країн іншими. Тепер капіталізм підійшов не тільки до своїх внутрішніх, обумовлених його експлуататорською сутністю, меж, але й до свого природного краю.

Подальше нарощування виробництва попередніми темпами і властивими капіталізму методами веде все людство до катастрофи. Егоїстична політика імперіалістичних держав породила не бачені раніше глобальні проблеми — екологічні, демографічні, етнонаціональні, що загрожують самому існуванню людства.

Руйнування Радянського Союзу і світової системи соціалізму щебільше підсилило напруженість у міждержавних відносинахвикликалонестабільність у світігострі міжнаціональні та інші конфліктиПрагнучи до світового панування, правлячі кола капіталістичного світу ніколи не відмовлялись від зусиль, спрямованих на ослаблення позицій, а в кінцевому підсумку — на ліквідацію соціалізму. З цією метою вони відразу ж після закінчення другої світової війни розв’язали “холодну війну”, нав’язали виснажуючу гонку озброєнь.

Використавши помилки та деформаціїдопущені у процесісоціалістичного творенняобєктивні труднощі будівництва новогосуспільствазрадництво деяких лідерів КПРСкапіталізм зумівпідготувати грунт для реставрації буржуазних порядків у соціалістичнихкраїнах.

Злочинним способом, всупереч волі народів, виявленій на референдумі 17 березня 1991 року, була зруйнована велика союзна держава — Союз Радянських Соціалістичних Республік. Розпалася соціалістична співдружність. Наростає політичний та економічний тиск на Китайську Народну Республіку, Корейську Народно-Демократичну Республіку, Соціалістичну Республіку В’єтнам, Республіку Куба, які продовжують іти соціалістичним шляхом розвитку. Тимчасова поразка соціалізму у ряді країн Європи й Азії не означає його краху. Принципова суперечка двох систем історично не завершена, вона лише перейшла у якісно нову фазу. Це добре розуміють наші політичні противники.

Подібно до тогояк у середині XIX століття всі реакційні силистарого світу згуртувалися у боротьбі проти “привиду комунізму”, так ісьогодніна рубежі XX та XXI столітьвсі свої сили і можливостіміжнародний капітал спрямував на шалене цькування прихильниківсоціалізмупослідовників комуністичної ідеїВидаючи бажане за дійсне, правлячі кола і відступники від комунізму, що перейшли до них слугувати, оголошують соціалізм “тупиковим шляхом розвитку людства”, проголошують його “загибель”, відчуваючи при цьому страх перед нездоланною ходою історії, неминучим торжеством соціалізму.

Ми переконані у перемозі соціалізмубо тільки він здатнийвикористати досягнення людської цивілізації на благо людей праці вінтересах справжнього прогресузабезпечити оптимальнефункціонування суспільства.

Аналіз обєктивних процесівщо відбуваються у світісвідчитьпередусім про неухильне зростання головної матеріальної основинеминучого утвердження соціалізму — усуспільнення праціЦе нерозривно пов’язано з переходом від індустріальних до постіндустріальних технологій, широким застосуванням гнучких технологічних процесів, автоматизованих виробництв, інформатики.

Саме при соціалізмі відбувається докорінна зміна характеру продуктивної праці, послідовне перетворення її у працю здебільшого інтелектуальну. Головною умовою та метою виробництва стає всебічний розвиток особи, забезпечення рівня її освіти, виховання, соціального захисту, що відповідає сучасним вимогам, тощо.

Змінюються мотиви та стимули до праці — із способу здобування засобів до існування праця поступово перетворюється на природний спосіб існування людини, стає його життєвою потребою. Замість неекономного виробництва та споживання, притаманного капіталізму, утверджується принцип заощадження та раціонального використання ресурсів.

Кожному членові суспільства забезпечується стабільний рівеньіндивідуального споживаннянеобхідний для здорового способу життящо відкриває необмежені можливості кардинальної зміни характеру таповнішого задоволення якісного різноманіття потребпідпорядковуванихзростанню духовнотворчих інтересів і запитів людей.

Відбувається природне поєднання виробничих і природо-відновлювальних процесів. Праця людини стає основою збереження і відтворення природного середовища. Суспільна безпека в усіх її виявах стає найважливішим критерієм ефективності виробництва.

Провідною силою соціалізму був і залишається робітничий клас. Науково-технічна, технологічна та інформаційна революція вимагає від робітників постійно зростаючої кваліфікації, ґрунтовних знань економіки, техніки і технології, широкого кругозору. Це обумовлює перехід на становище робітничого класу значної частини інженерно-технічної інтелігенції. В цьому еволюційному процесі формується нове ядро сучасного робітничого класу. Саме до нього комуністи у першу чергу звертаються зі своїми ідеями та закликами.

Комуністична партія України, розробляючи свою Програму, вважає за необхідне насамперед осмислити причини та врахувати уроки нинішньої кризи соціалізму, проаналізувати умови, за яких доводиться діяти комуністам у нинішній час, виявити основні тенденції розвитку, визначити найближчі та перспективні завдання боротьби за інтереси робітничого класу, всіх трудящих.

Ми заявляємо: Компартія України — це партія робітничого класу, селянства, інтелігенції, всіх — хто своєю працею і талантом створює матеріальні та духовні багатства.

У своїх лавах вона об’єднує свідомих і активних борців за корінні інтереси людей праці, соціальну справедливість, за утвердження і розвиток соціалізму. Компартія України — партія борців за комунізм, суспільство, в якому вільний розвиток кожного стане умовою вільного розвитку всіх, суспільство справжнього гуманізму, де людина є не засобом, а метою і творцем історичного прогресу, найвищою суспільною цінністю.

Вона бореться проти будь-яких форм експлуатації людини людиною, національного гноблення, сприймає комунізм як природно-історичний процес розвитку світової цивілізації і об’єктивну умову соціального прогресу, як прийдешнє всього людства.

Компартія України — партія пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму, невід’ємна складова частина міжнародного комуністичного руху, що має загальну соціально-класову природу, спільну ідеологію і світогляд, спільну мету. Інтернаціоналізм нашої партії втілений в її ідеології, політиці, багатонаціональному складі та рівності прав комуністів усіх національностей, у принципах її організації і діяльності, у співробітництві з іншими партіями, які входять до СКП-КПРС, у солідарності з комуністами, послідовниками соціалізму в інших країнах.

Компартія України — партія авангардного типу, що прагне бути силою, котра завжди спонукає до руху вперед, застосовує різноманітні форми і методи політичної боротьби. Роботу партія веде, як і вчив В.І.Ленін, там, де є маси, — у трудових колективах, територіальних та інших об’єднаннях трудящих. Запоруку своєї перемоги вона бачить в організованих діях мас.

Теоретичною та ідеологічною основою Компартії України є вчення Маркса—Енгельса—Леніна, яке постійно збагачується відповідно до реальної дійсності, що змінюється, нових умов і завдань.

Головна мета Компартії України на нинішньому етапі: – усунення від влади буржуазно-націоналістичних, антисоціалістичних сил і перехід всієї повноти влади в державі до Рад депутатів трудящих; – рішуча зміна політичного курсу країни, відновлення регулювання економічних і соціальних процесів в інтересах народу і припинення капіталізації суспільства: – відновлення соціалістичного характеру розвитку суспільства, що базується на усуспільненій власності на засоби виробництва і відповідає корінним інтересам трудящих, потребам всебічного прогресу країни; – забезпечення виходу країни із всеохоплюючої кризи і поліпшення на цій основі життя трудящих, реальне зміцнення громадського порядку і законності; – відродження на новій основі союзу рівноправних братніх народів як добровільне об’єднання суверенних соціалістичних держав, входження до якого відповідає найвищим інтересам народу України.

2. Антисоціалістичний переворот, його причини і наслідки

Контрреволюційний переворот, здійснений в Україні, як і в інших республіках, при сприянні і прямій участі зрадників і боягузів, які посідали керівні пости в партійних і державних органах, привів до влади антинародні сили, відкрив шлях капіталістичній реставрації, руйнуванню соціалістичних засад в усіх сферах суспільного життя, демонтажу радянської форми народовладдя, насадженню буржуазної, націонал-шовіністичної ідеології. Як це могло статися? В чому причини тимчасової поразки соціалізму в Радянському Союзі?

Такий поворот подій не був неминучим та історично закономірним. Він став можливим насамперед тому, що на поворотному етапі, коли перед світом соціалізму постали великі проблеми, що вимагали сміливих, новаторських рішень партії і народу, під виглядом “перебудови” і “вдосконалення соціалізму” був нав’язаний згубний курс, котрий веде до реставрації капіталізму. При цьому майстерно використовувалося те, що чимало з наявних проблем були пов’язані з суперечностями, породженими самою природою соціалізму.

Будучи перехідним етапом між капіталізмом і комунізмом, соціалізм, за визначенням К.Маркса, несе на собі відбиток старого, буржуазного суспільства. Усунувши найгостріші суперечності капіталізму, в тому числі між класами, соціалізм не ліквідував соціальну неоднорідність суспільства. А це неминуче призводило до існування, поряд з загальними інтересами, специфічних інтересів різних соціальних груп.

Принцип розподілу за працею, що об’єктивно створював у всіх трудящих зацікавленість у зростанні суспільних багатств, здійснювався непослідовно і не усував суперечностей між соціальними групами при визначенні ними своєї частки в цьому багатстві. Це стало основою прояву індивідуалізму і групового егоїзму в економіці.

При точному обліку і контролі з боку держави і трудящих мас за мірою праці і мірою споживання названі суперечності стимулюють зростання продуктивності праці та ефективності виробництва на всіх його рівнях. Однак, коли в сімдесяті і особливо у вісімдесяті роки такий контроль був істотно послаблений, а потім фактично усунений, вони стали наростати, набуваючи антагоністичного характеру, що вело до зниження зацікавленості в поліпшенні результатів праці, падіння трудової моралі і в підсумку — до уповільнення економічного зростання, посилення дрібнобуржуазної зрівнялівки і буржуазних тенденцій до збагачення, появи чужих соціалізму привілейованих груп і прошарків, виникнення “тіньової” економіки і зародження буржуазії.

Істотно ускладнювали утвердження і розвиток соціалізму в нашій країні реальні історичні умови, в яких воно відбувалося. Соціалістична революція перемогла в порівняно відсталій країні, що наклало відбиток на весь 70-річний період Радянської влади. Підтвердилася ленінська думка про те, що соціалістична революція легше переможе у відсталій країні, але в ній значно важче побудувати соціалізм.

Незважаючи на високі темпи розвитку, Радянському Союзу не вдалося забезпечити економічну перевагу над найбільш розвиненими країнами капіталізму, хоч розрив між ними неухильно скорочувався. Позначилися і стислі строки, відведені історією на ліквідацію економічної відсталості, величезні втрати від війн і витрат на відбудову зруйнованого господарства, необхідність відволікання значної долі економічного потенціалу на потреби оборони і підтримку військово-стратегічного паритету з ворожим імперіалістичним світом, а також недостатнє використання досягнень світової науково-технічної революції.

В результаті розрив у рівні життя населення СРСР і найбільш розвинених країн капіталізму не був подоланий і залишався більшим, ніж між їхньою економічною могутністю. А це активно використовувалося ворожими соціалізму силами для його дискредитації і підриву.

Серйозний вплив на хід і результати соціалістичного будівництва справляла дрібнобуржуазна стихія, що породжувалася відсталістю країни. Підтримана ззовні, вона живила чужі соціалізму тенденції, розтлінне впливала на Комуністичну партію і державні структури.

Лютий опір скинутих експлуататорських класів і обумовлена цим особлива гострота класової боротьби, постійна загроза військової навали, що виходила від капіталістичного оточення, необхідність швидкої ліквідації економічної і культурної відсталості країни об’єктивно вимагали суворо централізованої, мобілізаційної системи управління суспільством, особливо на першому етапі соціалістичного будівництва. Саме завдяки їй в найкоротші строки була здійснена індустріалізація країни, забезпечена перемога над фашизмом, відроджено зруйноване війною господарство. В той же час загальне одержавлення засобів виробництва, надцентралізація громадського і політичного життя, зосередження влади в руках невеликої групи керівників, тим більш однієї людини, їх непідконтрольність партії і народу, приниження ролі Рад, формалізм у їх роботі сприяли певному відчуженню трудящих від засобів виробництва і влади, непомірному зростанню впливу бюрократії, призводили до зловживання владою.

Зміцнення соціалізму, зростання масштабів і ускладнення управління всім життям суспільства, новий етап технологічної та інформаційної революцій настійно вимагали модернізації і якісного оновлення багатьох сторін суспільного життя, заміни жорстко централізованої системи управління більш гнучкими і маневреними формами організації господарського життя, застосування дійових стимулів виробничої і творчої діяльності, поглиблення соціалістичної демократії, вдосконалення відносин в союзній, федеративній державі.

Це були проблеми економічно високорозвиненої країни, і вони могли бути успішно розв’язані в рамках соціалістичного суспільства, притаманними соціалізму засобами і методами, без руйнування єдиної союзної держави, соціальних потрясінь і зубожіння народу. Цього проте не сталося.

Розпочате на початку 80-х років з ініціативи партії кардинальне реформування всіх сторін життя радянського суспільства з метою переведення його на більш високий щабель соціалізму, що поєднував би високорозвинену економіку, основану на усуспільненій власності, соціальну справедливість і широку демократичність політичного і всього суспільного життя, було вихолощено, а після цього і зірвано групою переродженців, які опинилися в керівництві партії і держави.

Їх зусиллями протягом ряду років в СРСР створювалася соціально-політична і психологічна ситуація, що сприяла дискредитації і демонтажу соціалізму. Під виглядом “перебудови” була підірвана система управління народним господарством. За лицемірними розмовами про “рівноправність усіх форм власності” всіляко послаблювалася роль загальнонародної і колективної власності. Під прикриттям “відродження кооперації” створювалися умови для легалізації і нарощування “тіньового” капіталу. Його зародження в надрах нашого ладу стало можливим внаслідок перекручень принципів соціалізму, впровадження під виглядом “реформ” в соціалістичну економіку принципів капіталістичної ринкової економіки, приниження ролі планових засад, послаблення контролю за мірою праці і мірою споживання.

Викликане руйнуванням соціалістичних засад зниження життєвого рівня трудящих видавалось за свідчення неефективності соціалістичної системи господарства, а незадоволення трудящих спрямовувалося проти соціалізму і Комуністичної партії. Всіляко розпалювалися міжнаціональні суперечності і незгоди. При підтримці згори виникали партії і рухи, орієнтовані на реставрацію капіталізму. Було відкрито шлюзи для безкарної діяльності антисоціалістичних сил, сепаратистських рухів і розвалу союзної держави.

Проти КПРС і СРСР, усієї соціалістичної співдружності було розгорнуто широкомасштабний наступ. Ретельно спланований і організований за участю розвідслужб Заходу, активно і всебічно підтриманий міжнародним капіталом, реакційною діаспорою, він стимулював підривні дії противників соціалізму в країні. Особливо руйнівну роль в цьому відіграли засоби масової інформації, захоплені буржуазними реставраторами за допомогою зрадників у партійній верхівці. На трудящих обрушився потік наклепів, пропаганди антикомунізму, що має за мету сформувати у населення комплекс “провини” КПРС за всі негативи, скомпрометувати партію, ізолювати її від народу. На кінець 80-х років КПРС і компартії республік, що входили до неї, виявилися ослабленими, значною мірою втратили свій вплив у суспільстві.

Сама КПРС, Компартія України, як і Компартії в інших республіках, після контрреволюційного перевороту були незаконно заборонені, їх майно конфісковано, проти комуністів розв’язаний морально-політичний терор.

Великої шкоди справі соціалістичного будівництва завдали нехтування революційною теорією, безтурботне ставлення до неї, догматизація марксистсько-ленінського вчення, зведення його до набору незаперечних правил та істин, вульгаризація, а також буржуазно-ліберальне перекручення суті марксизму-ленінізму. Ідейно-теоретичні засади партії були розмиті, пізнавальна і перетворююча сила революційної теорії зведена нанівець. Багато партійних працівників уникали безпосередньої участі в ідеологічній роботі, обмежували свою діяльність суто господарською та адміністративною сферами, підміняючи при цьому державні і господарські кадри.

Партія не зуміла дати рішучої відсічі підривним діям антисоціалістичних сил, що надихалися і спрямовувалися з-за кордону, розгорнутій ними шаленій атаці на свідомість людей.

Поразка партії була значною мірою обумовлена грубими порушеннями ленінських принципів партійного будівництва. В КПРС склався формальний підхід до класового принципу формування її складу, ігнорувалися ленінські вимоги тримати у чистоті партійні ряди, оберігати їх від проникнення переродженців, людей нечесних, нестійких. Перекручувався основоположний принцип партійного життя — принцип демократичного централізму. Партійна верхівка порвала з ленінською демократичною традицією. Практика жорсткої централізації за умов, коли цього вже не вимагалося, призвела до обмеження прав комуністів, виходу керівних партійних органів і їх працівників з-під контролю, непомірного зростання впливу партійного апарату, який фактично став не тільки над виборними партійними органами, але й над усіма управлінськими структурами.

Відсутність механізму регулярної змінюваності і омолодження складу керівних кадрів не дозволила здоровій частині партії відстояти своє право на контроль над партійною верхівкою і запобігти зростаючому проникненню до неї кар’єристів. Цьому також сприяло перекручення ленінських принципів роботи з кадрами, ігнорування при їх доборі ідейно-політичних та моральних якостей. В результаті сформувалась відірвана від народу, від рядових комуністів номенклатурна еліта.

На найважливіші посади, в тому числі в Політбюро ЦК КПРС і навіть на пост Генерального секретаря ЦК, потрапляли люди безпринципні, лицемірні, нерідко просто ворожі партії.

В тяжкий для долі Батьківщини момент титуловані “номенклатурники” зрадили партію, що їх зростила, перекинулись до стану найлютіших ворогів соціалізму, без бою здали країну хижацькому, кримінальному капіталу, прирекли трудовий народ на злидні і страждання.

Частина “партеліти” прилучилася до пограбування соціалістичної власності, засіла в комерційних та інших структурах, догоджаючи новій владі, покладаючись на її “милості”. “Комчванство” багатьох партійних лідерів, їх нездатність критично оцінити монопольне становище єдиної в країні політичної партії спричинилися до того, що КПРС поступово втрачала “форму” як політична організація, потрапила в становище “партії, що зарозумілась”, перетворилася із бойової, динамічної політичної сили, визнаного авангарду народу в багатомільйонну, але політичне та ідейно рихлу, аморфну структуру, що в умовах гострого протиборства різних політичних сил виявилася неспроможною зберегти політичне лідерство. Керівна верхівка все більше відривалася від рядових комуністів.

Керівництвом Компартії України була недооцінена руйнівна сила націоналізму — ідеології найреакційніших антисоціалістичних кіл. Частина комуністів, заявляючи на словах про прихильність до інтернаціоналізму, піддалась настроям “націонал-комунізму”, проти якого вів непримиренну боротьбу ще В.І. Ленін.

Антисоціалістичні, буржуазно-націоналістичні сили, що захопили владу, нав’язали Україні курс на зміну суспільного ладу, забезпечення панівного становища приватновласницьких форм господарювання, відродження системи капіталістичної експлуатації, встановлення в країні авторитарного режиму. Саме на такий розвиток подій була спрямована стратегія правлячих кіл провідних країн Заходу, продиктована класовими інтересами імперіалістичної буржуазії і ринково-капіталістичним імперативом — звернути Україну із соціалістичного на капіталістичний шлях розвитку і в той же час не допустити появи в її особі сильного конкурента.

З цією метою вони нав’язують Україні “латиноамериканську” модель капіталізму, притаманну напівколоніальним країнам, щоб зробити з неї колоніальний, аграрно-сировинний придаток розвинених капіталістичних країн, постачальника дешевої кваліфікованої робочої сили, величезний ринок збуту залежалих товарів і застарілих технологій для провідних держав Заходу, стічну яму для виробничих відходів, зону розміщення екологічно шкідливих виробництв.

Компартія привертає увагу народу України, всієї світової громадськості до того, що буржуазно-націоналістичні реставратори капіталізму в сліпій ненависті до соціалізму знищують не тільки його економічну, політичну та ідеологічну системи, але й самі підвалини життєдіяльності суспільства, що становлять фундамент буття людей у будь-якій державі, їх головна мета — розграбування і розподіл створених народом багатств між різними угрупованнями нової буржуазії та держбюрократичної еліти. Участь у цьому мафіозних структур та їх зрощення з правлячим режимом надають обстановці в Україні безпрецедентно кримінального, некерованого і непередбачуваного характеру, а життя десятків мільйонів людей в ній роблять важким і нестерпним.

Антисоціалістичні сили не зупиняє й те, що чотири п’ятих населення змушені розплачуватися за їх діяння злиденним існуванням, здоров’ям, передчасною смертю і тисячами ненароджених людей, потоптаною гідністю, беззахисністю, перед злочинністю та свавіллям. Руйнування країни, передусім її економіки, стало своєрідною формою класової боротьби буржуазії проти соціалізму.

Правління антисоціалістичних сил привело до обвального спаду в економіці. Відмова від системи державного планування і контролю, розвал єдиного народногосподарського комплексу та взаємовигідних господарських, наукових та інших зв’язків з Росією, іншими союзними республіками, що склалися за багато років, вихід із рублевої зони і введення ерзац-валюти — купоно-карбованця, обвальна приватизація і так звана “лібералізація” цін, цілеспрямована політика руйнування і знищення колгоспів і радгоспів — все це завело Україну в тупик, обумовило всеохоплюючу, системну кризу.

Виробництво промислової і сільськогосподарської продукції знизилося до рівня 60-70 років, а за багатьма показниками — навіть до перших повоєнних років. Фактично зупинено інвестування в економіку і соціальну сферу. У багатьох галузях відбувається руйнування виробничих сил, а декваліфікація робочої сили досягла масштабів, які можна порівнювати хіба що з роками громадянської війни.

Розвалено фінансову систему. Ліквідація монополії держави на зовнішню торгівлю створила умови для безперешкодного вивезення національних багатств за кордон і валютної інтервенції долара. Інфляція, що переросла в гіперінфляцію, обвальне зростання цін, квартирної плати, тарифів на комунальні, транспортні та інші послуги привели до девальвації заощаджень і фактичного погра- бування мільйонів трудящих, катастрофічного зниження життєвого рівня переважної більшості народу.

Зруйновано створену в СРСР систему соціальних гарантій — одну з найсправедливіших і найпрестижніших у світі. Трудящі позбавлені більшості соціально-економічних завоювань, якими вони реально користувались при соціалізмі, передусім прав, що були закріплені у Конституції і забезпечувалися всім укладом нашого життя: прав на працю і на відпочинок, на безплатну освіту і медичне обслуговування, забезпечену старість, охорону материнства і дитинства, на доступне для всіх житло.

Мільйони робітників і службовців позбавлені роботи, перебувають у тривалих неоплачуваних відпустках або змушені працювати неповний робочий тиждень.

Держава втратила спроможність гідно утримувати і розвивати науку, народну освіту, культуру та мистецтво. Одним із напрямків державної політики проголошено утворення платних навчальних закладів, лікарень і поліклінік, здравниць, доступних лише меншості — новоявленим багатіям.

Більшість населення, передусім пенсіонери, інваліди, багатодітні сім’ї, студенти, відкинуті за межу виживання. Населення України, по суті, почало вимирати.

Серйозних ударів завдано системі народовладдя, його основі — Радам. Робітники і селяни фактично витіснені з депутатського корпусу. Істотно обмежено права трудових колективів, професійних спілок, інших масових організацій трудящих. Мафіозні клани захоплюють ключові позиції у представницьких і виконавчих органах влади, диктують напрям їх діяльності, підтримують прагнення до встановлення в країні одноосібної диктатури, що чітко проявилося після впровадження глибоко чужого природі нашого суспільства інституту президентства, який став тараном у процесі руйнування конституційного соціалістичного ладу.

Механічне перенесення на наш грунт запозичених із практики буржуазного державного будівництва принципів парламентаризму, розподілу влади, численні сумбурні реорганізації органів влади і управління, продиктовані, головним чином, міркуваннями зміцнення режиму особистої влади, приниження ролі уряду, висування на керівні пости в державі людей некомпетентних, зациклених на антикомунізмі і так званій “національній ідеї”, завдали і завдають великої шкоди, нерідко призводять до безглуздого протистояння різних гілок державної влади, підривають керованість країною і стабільність у суспільстві.

Суспільство охоплене глибокою духовною кризою. Відбуваються деградація культури і моральності, інтелектуальне і духовне зубожіння нації, масоване розтління молоді. Із свідомості народу України всіляко витравлюються колективістська психологія і мораль, інтернаціоналістські переконання, пам’ять про минуле, про велич подвигу радянського народу у Великій Вітчизняній війні.

Обумовлений приватною власністю принцип “кожний для себе” стає пануючим. У духовному житті утверджуються індивідуалізм, вседозволеність, псевдокультура, що підкоряється безцеремонним вимогам приватної вигоди. Всіляко підносяться зрадництво, ренегатство, аморальність, бездуховність.

Легалізуються такі порочні явища, як наркоманія, проституція, розбещеність, розпуста. Руйнуються моральні засади сім’ї. Зникають притаманні характеру нашого народу тепло і чуйність. Втратила престижність чесна, сумлінна праця на благо суспільства. В свідомість людей втокмачується культ споживацтва, збагачення і наживи, насильства, збуджуються найпримітивніші почуття та інстинкти, посилено вкорінюються західні, передусім американські, стандарти життя.

Провалилися спроби правлячого режиму запропонувати суспільству консолідуючу ідею, що могла б протистояти комуністичному ідеалу. Декларації про побудову в Україні “демократичного, соціально орієнтованого, солідарного суспільства”, “народно-демократичної держави” насправді виявляються демагогією, маскують справжній зміст політики, що проводиться.

Не виправдалися наміри антисоціалістичних сил за допомогою “національної ідеї” надати потрібну їм спрямованість процесу державного будівництва, створити своєрідний ідеологічний стрижень для об’єднання навколо себе основної маси населення та жорсткої ізоляції інакомислячих. Знову підтвердилося, що “національна ідея” не може бути творчим і консолідуючим фактором і е лише витонченою формою антикомунізму, засобом розколу багатонаціональної країни за національною і регіональною ознаками. Відірвана від гострих проблем буття людей праці і прямо протилежна їх інтересам, ця ідея виявила свою неспроможність і не здобула підтримки народу, а буржуазні націоналісти знову постали як зловісні організатори безпрецедентної кризи в Україні.

В історії України XX століття вже втретє — після 1917—1920 і 1941—1945 років — доведені антинародна сутність, згубність і деструктивність, банкрутство буржуазно-націоналістичних ідей і основаної на них політики, прибічники яких намагалися реалізувати свою мету за рахунок народу, спираючись при цьому щоразу на іноземні держави, аж до гітлерівської Німеччини. Цей досвід дорого коштував народу України і в кінцевому результаті дискредитував саму ідею української державності і незалежності.

Нинішні “борці за незалежність” роблять наголос на національно-державній самостійності України, нехтуючи економічними і соціальними інтересами людей праці. Вони закликають народ до нових втрат і жертв, стверджуючи, що без цього не може бути повної свободи і незалежності.

Але усвідомлення українським народом справжніх інтересів України ніколи не зводилося лише до досягнення національно-державної самостійності. Адже саме така однобічна позиція призвела до краху Українську Центральну Раду і Українську Народну Республіку. Комуністи, як ніхто інший, добре розуміють, що справжня свобода безцінна і не може вимірюватися лише одержаними благами.

Разом з тим на досвіді сьогоднішньої України з великою силою підтверджується основоположна істина: не може бути вільним і незалежним народ, основна маса якого — трудящі — позбавлена елементарного прожиткового мінімуму та соціального захисту, несе на собі всі тяготи країни, в той час як новоспечені пани наживають величезні багатства. Тому і сьогодні зберігають свою актуальність ленінські слова: в кожній нації в умовах буржуазної влади є дві нації — нація пригноблених, трудящих і нація експлуататорів, буржуа.

Ми виходимо з того, що національне питання завжди має конкретний соціально-класовий зміст. У наш час він визначається рухом людства до соціалістичного майбутнього, тобто протиборством сил, які обстоюють соціалістичний шлях розвитку, і тих, хто цьому перешкоджає. Саме в цьому зараз зміст національного питання в Україні, інших республіках. Свідомо роздмухуючи міжнаціональний розбрат, українські буржуазні лідери, як і російські, прагнуть втягнути в них якомога більше трудящих і тим самим відвернути їх від боротьби за свої інтереси.

Весь історичний досвід України, інших радянських республік є незаперечним свідченням великої життєвої сили ленінської національної політики. Суть її — в незмінному обстоюванні повної рівності прав людей всіх рас і націй; визнанні права націй на самовизначення, аж до відокремлення; в досягненні братерської дружби народів. Найваж- ливіший її принцип — інтернаціоналізм, що виражає спіль- ність інтересів і єднання зусиль трудящих усіх країн і націй у боротьбі за свої права та інтереси, за владу трудящих і побудову соціалізму.

Ленінська національна політика і принцип інтернаціоналізму, що лежить в її основі, відбивають об’єктивну закономірність інтеграції в масштабах всього людства. Курс на реставрацію капіталізму, розвал СРСР, розрив зв’язків з Росією та іншими республіками вдарив передусім по інтересах і становищу трудящих України. І тому вони не вірять в те, що з ліквідацією СРСР нібито розпалася “совітська імперія”. Факти свідчать про інше: Радянський Союз був не “імперією, що гнобила і грабувала Україну”, а великою співдружністю вільних і рівноправних народів. Його зруйнування стало найбільшою трагедією для народу України, всіх радянських людей, трудящих усього світу.

Оскаженілі націонал-радикалістські атаки на всі сфери духовного життя, переполітизація навчально-виховного процесу в школах, технікумах і вузах, в армії, войовнича русофобія, політична всеїдність завдають шкоди інтересам духовного формування народу.

Телебачення, радіо, багато друкованих видань перетворені в рупор націоналістичної пропаганди, засіб дезінформації, обдурювання і нацьковування трудящих один на одного, насадження індивідуалістської, здирницької психології і розбещення молоді, нагнітання антикомуністичної істерії, антиросійських настроїв.

Минулі роки позначені зухвалою зневагою влади до Конституції і будь-якої законності, небаченою бюрократизацією і корумпованістю управлінських структур, розгулом злочинності, правовою безкрайністю. Всупереч волі переважної більшості народу України було змінено символіку держави.

Ліквідовано систему державного і народного контролю. Попри всі силкування амбітних політиків і властей, більшість партій, що виникли в Україні, є малочисельними групами, які не мають міцної соціальної бази та підтримки в народі, а так звана “багатопартійність” фактично має характер політичного протистояння між прибічниками соціалістичного і капіталістичного шляхів розвитку.

Капіталізація веде до потворного соціального розмежування в суспільстві, поглиблення майнового розшарування, обумовлює глибокі зміни в соціально-класовій структурі. Все більшої сили набирає клас нової буржуазії, який зародився ще до перевороту в надрах нашого суспільства на базі “тіньової” економіки і має в основному кримінальний та компрадорський характер, що свідчить про все більше втягування України в орбіту неоколоніалізму як залежної від Заходу країни.

У капіталістичній реставрації зацікавлені члени численних кримінальних кланів і груп, а також хитка дрібна буржуазія. Влада робить особливу ставку на формування так званого “середнього класу” — класу дрібних власників, що охоплює передусім сферу соціальної інфраструктури. Утвердження характерної для цього прошарку міщанської, обивательської, індивідуалістської психології споживацтва розглядається владою як протидія посиленню класового протиборства в умовах, коли в суспільстві поглиблюється майнова диференціація і зростають соціальні суперечності.

На доступі до розподілу створюваних працею народу матеріальних і духовних благ паразитує корумповане бюрократичне чиновництво, яке міцно утримує позиції в сфері управління. Інтереси експлуататорських класів і близьких до них соціальних верств об’єктивно ворожі трудовому народу, корінним інтересам країни. На службі у них — величезний ідеологічний апарат, у тому числі більша частина засобів масової інформації.

На іншому полюсі — основна маса робітничого класу, селянства, інтелігенції, військовослужбовців, пенсіонерів, молоді.

У складному становищі опинився робітничий клас. В умовах соціалістичного суспільства у нього зникала необхідність боротися проти влади, бо його інтереси забезпечувала Радянська держава, очолювана комуністами. Розклад партійної верхівки викликав різко негативну реакцію робітників і значною мірою обумовив їх громадську пасивність. Але курс на капіталізацію поставив робітничий клас перед необхідністю нового освоєння класової боротьби, оновлення форм своєї організації — від профспілок через страйккоми до Всеукраїнської Спілки робітників.

Нова буржуазія, утверджуючи своє панування в економічній сфері, в різних ланках політичної системи, вдається до підкупу робітників, впроваджує в робітничому середовищі галузевий та регіональний егоїзм, професійну роз’єднаність, добивається підриву або обмеження прав робітників на захист своїх інтересів. Використовуючи загрозу масового безробіття, залежність робітників від нових власників, що посилюється в процесі приватизації, роздрібленість профспілкового руху та угодовство профлідерів, антисоціалістичні сили розпалюють у робітничому середовищі конкуренцію, насаджують опортуністичні ідейки про те, що робітничий рух “не має права” порушувати питання про владу, а має зводитися лише до економічної боротьби “за копійку на карбованець”.

Життя підтверджує, що корінний інтерес робітничого класу, який полягає передусім в усуненні нинішньої влади буржуазії, співпадає з інтересами всіх трудящих. Місце робітничого класу в системі суспільного виробництва, умови праці на підприємствах створюють найсприятливіші можливості для самоорганізації робітників, об’єднання в боротьбі за інтереси трудящих, постійно спонукують їх до цієї боротьби, висувають робітничий клас у становище провідної сили, що протистоїть всій системі експлуатації.

У нинішніх умовах Компартія одне із найважливіших своїх завдань вбачає у викритті ілюзій, що нав’язуються ідеологами буржуазії, про можливість розв’язати в рамках капіталізму найгостріші проблеми — подолання безробіття, масового зубожіння, розгулу злочинності, інфляції, засилля корупції.

Особливої гостроти знову, як і наприкінці XIX століття, набуває завдання поєднання марксизму, соціалізму з робітничим рухом.

Важкі випробування випали на долю селянства. Прагнучи задушити колективні форми господарювання на селі, влада під тиском антисоціалістичних сил фактично згорнула державну підтримку колгоспів і радгоспів, накинула на них фінансовий зашморг, чинить всілякі перешкоди розвиткові агропромислового комплексу на колективістських засадах. Із впровадженням приватної власності на землю і перетворенням її на товар, чого домагаються лідери нинішнього режиму, будуть створені передумови для відродження на селі буржуазно-поміщицьких форм ведення господарства, наймитування, розпродажу, в тому числі іноземцям, нашого найважливішого національного багатства.

Партія високо шанує виявлені селянством у ці смутні часи працьовитість і довготерпіння, наполегливість і завзяття, прихильність до соціалістичних принципів колективізму та громадських форм праці, несприйняття капіталізації. Саме завдяки стійкій позиції селянства владі не вдалося поки винищити колективні господарства на селі — одну із основ соціалізму.

Вкрай болючими стали процеси капіталізації для вітчизняної інтелігенції, її знання і досвід лишаються значною мірою незатребуваними, виявляються непотрібними буржуазній українській державі. Особливо боляче це вдарило по вчителях, лікарях, працівниках науки, вузів, культосвітних закладів, діячах мистецтва. Частина вчених, представників інших інтелектуальних професій залишає Батьківщину і шукає застосування своїм знанням і талантам на Заході, продаючи їх за безцінь. Розчарувавшись у демагогічних обіцянках антикомуністів, багато представників інтелігенції замкнулось у собі, відійшло від участі у громадсько-політичній діяльності. Це стосується також студентства, частину якого в 1990 році було використано як ударну силу проти комуністів і соціалістичного ладу.

Стає все більш очевидним, що шлях капіталізації, “вільної ринкової економіки”, “народної приватизації” є згубним для України, як і для інших держав, що утворилися на руїнах Радянського Союзу. Внаслідок авантюристичної політики антинародного режиму Україна опинилася перед реальною загрозою економічного краху і фашизації.

Компартія, реально оцінюючи стан справ у країні, усвідомлює, що він є і у близькій перспективі лишатиметься складним, вибухонебезпечним, таким, що прихо-вує в собі несподіванки. Продовження курсу на капіталізацію неминуче веде Україну до назрівання в країні революційної ситуації, соціального вибуху, до катастрофи. В країні ще немає масової, організованої протидії курсу на реставрацію капіталізму. Більшість громадян уже не вірить в обіцянки влади, в її спроможність і бажання вивести країну з кризи і засуджує її політичний курс. Проте ще далеко не всі трудящі усвідомили, що єдиним шляхом до порятунку країни і народу України є повернення на шлях соціалістичного розвитку.

Процес переходу більшості трудящих на соціалістичні позиції і надання їх рухові організованого характеру сьогодні ускладнений багатьма факторами, а саме: пригнобленістю мас, стурбованістю проблемами фізичного виживання; певною регіональною, галузевою та професійною розрізненістю різних категорій трудящих, ослабленням багатьох трудових колективів; захопленням антисоціалістичними силами не тільки основних важелів влади, але й багатьох позицій в економіці, духовній сфері; зосередженням в їх руках основного арсеналу ідеологічного впливу, передусім засобів масової інформації, що дозволяє їм вести нестримну, масовану атаку на свідомість людей, обробляти їх в антикомуністичному, націоналістичному дусі; піднесенням антикомуністичної і націоналістичної пропаганди до рангу державної політики; моральним та політичним терором і шантажем відносно комуністичних, ветеранських, інших організацій, прогресивно настроєних громадян, особливо у багатьох районах західного і частково центрального регіону України; всебічною підтримкою політики властей з боку правлячих кіл західних держав та міжнародного капіталу, зарубіжних антикомуністичних та націоналістичних організацій, а також солідарністю правлячих антинародних режимів у колишніх радянських республіках і країнах колишньої соціалістичної співдружності.

До того ж, антинародну політику в багатьох ланках державного апарату здійснюють колишні члени КПРС, які посідали і раніше керівні посади, а це дезорієнтує значну частину населення, активно використовується ворожими силами для дискредитації Компартії та ідей соціалізму, нав’язування думки про те, що нинішня системна криза, в яку ввергнуто Україну, обумовлена не антинародною політикою правлячого режиму, а є наслідком “комуністичного панування”.

Не закриваючи на це очей, комуністи бачать свій обов’язок в тому, щоб виявляти і повною мірою використовувати фактори, що сприяють боротьбі мас проти капіталізації, допомагати їм організуватися і перемогти. Сьогодні стає все очевиднішим, що сподівання антисоціалістичних сил на здійснення швидкого переходу до капіталізму виявилися зірваними.

Соціалістична економіка, що склалася за 70 років, виявила велику життєву силу і дуже важко піддається руйнуванню. Саме це передусім і створює ті мінімальні можливості, які дозволяють економіці країни поки ще зберігати життєздатність. У промисловості та в агропромисловому комплексі ще переважають усуспільнені форми власності і основані на них форми виробництва, котрі тільки й можуть запобігти соціально-класовій поляризації суспільства і відродженню експлуатації чужої праці. Функціонують, хоч і в деформованому вигляді, Ради як форма народовладдя, а також деякі інші інститути громадської самодіяльності мас. Свідомість і поведінку переважної частини населення, як і раніше, визначають несприйняття будь-яких форм експлуатації і гноблення, прагнення до справедливості, колективістська психологія і мораль, інтернаціоналістські переконання.

Почався процес консолідації робітничого класу, трудової інтелігенції. Зростає, хоч поки що пасивний, опір трудящих антинародній політиці влади. У той же час політична влада буржуазії ще не зміцніла і відчуває перманентну кризу. Правлячий режим все більше втрачає підтримку народу. У сучасних капіталізаторів немає прогресивних ідей і цілей, які могли б згуртувати людей і повести їх на творення. Єдиний їх ідеал — зиск і збагачення будь-якими шляхами.

Противники соціалізму прагнуть нав’язати народові України, який одним із перших у світі покінчив свого часу у себе з капіталістичним ладом, найдикіші форми капіталізму, тобто повернути суспільство до того, що було до 1917 року. Вони посилено нав’язують народові України міф про капіталістичну ринкову економіку як єдино можливий, такий, що не має альтернативи, шлях, котрий начебто неодмінно приведе нас до такого рівня життя, як в США, Німеччині, інших високорозвинених країнах Заходу.

При цьому замовчується, що із приблизно 200 країн з ринковою економікою до відносно благополучних можна віднести не більше трьох з половиною десятків. Та й в них високий рівень споживання доступний не кожному. Шлях до нього в зазначених країнах не був безхмарним і простим. Могутність “обраних” країн приростала також за рахунок нав’язаної Союзу РСР гонки озброєнь, що зумовило відставання в рівні життя нашого народу, бо ми не жили, як інші, за чужий рахунок. Багатства держав, віднесених до так званого “золотого мільярда”, створювалися не тільки внаслідок кращої організації виробництва і використання досягнень науково-технічної революції, але також за рахунок безжалісної експлуатації трудящих своїх країн, та головним чином — за рахунок пограбування народів колоній, нееквівалентного обміну зі слаборозвиненими країнами.

Добробут “споживацького суспільства” і нині забезпечується передусім за рахунок витончених засобів колонізації, хижацького використання матеріальних, трудових, інтелектуальних ресурсів більшої частини планети — корисних копалин усього світу, притоку дешевої робочої сили із країн, що розвиваються, і “мізків” зі всього світу.

Розраховувати на повторення цього шляху Україною не тільки наївно, але й злочинно. За оцінками спеціалістів, у тому числі західних, навіть за найсприятливіших умов нинішній зруйнованій Україні для досягнення сучасного рівня найбільш розвинених країн Заходу знадобиться 85100 років. Така перспектива не може бути прийнятною для народу України. Адже шлях, пройдений нашою республікою за роки Радянської влади у складі Союзу РСР, вивів її до початку 90-х років на високий рівень розвитку економіки, культури, споживання. Причому, це досягнуто ціною неймовірних зусиль народу. Найважче на цьому шляху було пройдено.

Йти ж сьогодні за апологетами капіталізму, руйнувати вщент те, що було створено, і починати все спочатку, притому без упевненості, що навіть через століття буде успіх, — це не просто авантюра, це злочин перед своїм народом.

Найімовірніша перспектива для України на цьому шляху — перетворення її на придаток багатих країн Заходу. Україна не може вирішувати своїх проблем, задкуючи до капіталізму, ще й тому, що цей шлях неминуче веде до поглиблення соціально-класової, міжнаціональної та іншої диференціації суспільства, відтворення гострих класових протиріч, до неминучого посилення протиборства між різними соціальними силами. Україна уже проходила через це, і її народ не дозволить повернутися до капіталізму, який до того ж за наших умов можливий у найпотворніших формах, не погодиться з тим, щоб у країні знову утвердився лад, при якому благоденствувати буде лише одна десята, в кращому випадку одна четверта частина населення, а за бортом нормального життя опиниться багато мільйонів людей.

Розв’язання проблем, що накопичилися в суспільстві, перетворення України на процвітаючу країну, де всім трудящим будуть забезпечені пристойний, який відповідає вимогам сучасної цивілізації, рівень життя, умови для розкриття творчих здібностей, можливе тільки на шляхах соціалістичного будівництва.

Ми впевнені в неминучості перемоги соціалізму. Наш історичний оптимізм ґрунтується на тверезому врахуванні об’єктивних факторів, які визначають суспільний прогрес. Зараз країні нав’язано політику, що йде врозріз із об’єктивними законами і провідними тенденціями світового розвитку: замість широкого використання важелів державного регулювання, планових засад — відмова від планування, руйнування відлагодженої системи централізованого управління і контролю; замість посилення інтеграційних процесів, вироблення скоординованої стратегії в економічній, соціальній, оборонній та інших галузях — курс на роз’єднання братніх держав, руйнування єдиного народногосподарського організму, який склався за багато років; замість забезпечення пріоритету прав особистості, незалежно від національності, — лінія на утвердження пріоритету прав “корінної” нації, перетворення багатонаціональної держави по суті в мононаціональну, обмеження прав і навіть фактичне витіснення людей інших національностей; замість зміцнення демократичних засад, правових основ — нехтування законністю, обмеження повноважень представницьких органів, створення умов для утвердження авторитарних, диктаторських режимів. Історичний досвід свідчить: можна певний час іти проти об’єктивних законів, силуючи логіку суспільного розвитку.

Однак це лише зигзаг в історії. Рано чи пізно об’єктивно обумовлені тенденції візьмуть гору. Будь-який регрес обертається серйозними збитками і втратами для суспільства, нестатками і стражданнями для трудового народу, зростанням його незадоволення і загрозою соціального вибуху.

Сьогодні, коли перед Україною стоїть завдання подолати найглибшу кризу і врятувати країну від катастрофи, цілком підтверджуються висловлені В.І.Леніним в 1917 році слова про те, що не можна вийти із кризи і йти вперед, не йдучи до соціалізму. Попереду — нелегка, наполеглива боротьба. Перемога в ній прогресивних сил, що обстоюють корінні інтереси трудового народу, безсумнівна. Завдання комуністів — її наблизити.

3. За що борються комуністи. Стратегія і тактика Комуністичної партії України

Одним із поширених штампів, що використовуються нашими політичними та ідеологічними противниками для дискредитації Компартії, її лінії на повернення країни на соціалістичний шлях розвитку, є міф про те, що комуністи начебто “тягнуть Україну назад”, прагнуть відбудувати в незмінному вигляді те, що було до контрреволюційного перевороту і зруйнування СРСР.

Комуністи дають собі звіт у тому, що було б утопією намагатися реанімувати систему соціально-економічних та інших відносин, що існували в інших умовах, при інших принципах і рівні організації виробництва та розподілу, іншій соціально-класовій структурі суспільства, іншому рівні свідомості.

Виступаючи проти політики “шокової терапії”, так званих “реформ”, які проводить правлячий режим під диктування міжнародного фінансового капіталу, Компартія пропонує суспільству конкретну програму кардинального реформування усієї системи суспільних відносин в інтересах трудящих з урахуванням реальної ситуації, що склалася.

Ще до контрреволюційного перевороту комуністи дійшли висновку про необхідність відмови від колишньої жорстко централізованої мобілізаційної системи управління, загального одержавлення економічного та суспільно-політичного життя, монополізму і диктату в ідеологічному і політичному житті, науці, засобах масової інформації.

Діяльність Компартії України, спрямована на здійснення назрілих в суспільстві перетворень, була перервана приходом до влади антисоціалістичних сил. Партія вважає за необхідне зробити все для того, щоб не тільки не допустити повторення помилок і негативних явищ минулого, але й позбавити суспільство від перекручення принципів соціальної справедливості та правових основ життя суспільства, нехтування інтересами і законними правами громадян, що стало системою при пануванні буржуазно-націоналістичних сил, надати суспільному розвитку потрібний динамізм.

Першорядного значення комуністи надають реальному подоланню відчуження трудящих від власності, результатів своєї праці, від влади і надбань культури, яке ще більше поглибилось в останні роки. Вирішальний шлях тут — розвиток самоврядування трудових колективів, перетворення їх на повноправних суб’єктів як у галузі економіки, так і в суспільно-політичному житті, а трудящих — на справжніх господарів наслідків своєї праці; широка демократизація всієї системи суспільних відносин, включаючи виборчу систему, підвищення ролі виборних органів влади, депутатів усіх рівнів; встановлення реального контролю мас за діяльністю всіх органів влади, включаючи силові структури, з метою недопущення будь-яких порушень прав громадян, захисту виборних та інших органів влади від впливу і підпорядкування інтересам капіталу, корупції, використання службового становища у корисливих цілях.

Самоврядні трудові колективи повинні бути базою формування всієї системи органів влади. Одночасно підвищиться роль політичних і громадських організацій, їх авторитет і вплив у суспільстві будуть цілком визначатися ступенем підтримки трудящих, суспільною корисністю, ефективністю діяльності.

Жодна політична партія не має права претендувати на монопольне становище в суспільстві. Будуть відпрацьовані нові підходи до забезпечення оптимального поєднання загальнодержавних, регіональних, місцевих інтересів з інтересами трудових колективів і осо би, система ефективно діючих стимулів заохочення і підвищення престижності суспільно-корисної праці, зростання її продуктивності і підвищення якості з тим, щоб виключити зрівнялівку в оплаті праці, підпорядкувати суспільний прогрес задоволенню на якісно новому рівні потреб людей.

Метою суспільного виробництва буде не нестримне і багато в чому спотворене зростання споживання, як у розвинених капіталістичних країнах, що паразитують на інших країнах, “третьому світі”. Маючи своїм безпосереднім завданням задоволення багатоманітних життєвих потреб усіх членів суспільства, виробництво буде підпорядковане створенню передумов для всебічного розвитку особи, її здібностей як головної умови зростання продуктивності праці, сприйнятливості виробництва до науково-технічного прогресу.

Соціалізм визнає як стимул до розвитку не конкуренцію з її безжалісним придушенням та розоренням слабих, а притаманне людині прагнення до всебічного розвитку власних творчих здібностей, заохочуване суспільно-політичною системою. Тому в економіці соціалізму зростає частка вкладень у розвиток освіти, науки, культури, охорони здоров’я, всієї соціальної інфраструктури.

Буде послідовно проводитися лінія на посилення ролі економічних факторів в управлінні виробничими і соціальними процесами, впровадження сучасних форм організації виробництва, послідовне проведення повного госпрозрахунку в діяльності підприємств.

Одержить підтримку суспільно-корисна діяльність усіх виробничих структур, якщо вона виключає експлуатацію людини людиною і присвоєння результатів чужої праці.

Важливого значення Компартія надає широкому використанню досягнень науково-технічного прогресу, новітніх технологій, інформатики, розвитку сучасної сфери обслуговування. В центрі її уваги постійно перебуватимуть питання підвищення добробуту трудящих, розвитку їх творчих здібностей.

Предметом особливої турботи партії буде створення умов для того, щоб трудящі справді мали можливість управляти усіма справами держави і суспільства, щоб соціально-економічні і особисті права громадян, їх політичні свободи були гарантовані, щоб надійно були захищені життя, здоров’я, безпека людей.

Воля трудового народу — найвищий закон для комуністів. Компартія України, визначаючи свої програмні й тактичні завдання, виходить з того, що боротьба робітничого класу, всіх трудящих за соціалізм має свої етапи, які залежать від розстановки соціально-класових і суспільно-політичних сил, розвитку конкретно-історичної обстановки і наростання революційної ситуації в Україні, в інших державах, передусім у країнах Співдружності Незалежних Держав.

З урахуванням цього партія будує свою стратегію і тактику: визначає найважливіші цілі боротьби — найближчі, проміжні, кінцеві — і загальну політичну лінію, спрямовану на їх досягнення; оцінює розстановку сил; вибирає тактичні засоби, шляхи, методи, форми боротьби і форми організації, які найбільше за все відповідають завданням, що визначені стратегією і диктуються конкретними обставинами моменту; формулює відповідні цьому політичні та інші гасла боротьби.

Компартія, надаючи важливого значення боротьбі за найближчі цілі, за безпосередні життєві інтереси трудящих, органічно пов’язує цю боротьбу з перспективою досягнення кінцевих цілей боротьби за соціалізм і комунізм. Бо тільки націленість на досягнення кінцевої мети дозволяє кардинально вирішувати ближчі та проміжні завдання.

Нашій партії глибоко чужа думка, буцімто мета виправдовує засоби. Вона бере на озброєння лише такі засоби, що відповідають найвищим цілям класової боротьби і випливають з аналізу об’єктивних умов та тенденцій суспільного розвитку і революційного руху. Висока моральність і гуманізм революційних цілей робітничого класу обумовлюють гуманний і моральний характер засобів боротьби за їх здійснення. У своїй стратегії Компартія України виходить з імовірності трьох різних етапів боротьби, цілі і завдання кожного з яких пов’язані між собою.

На першому етапі Компартія, як опозиційна сила, веде боротьбу за усунення від влади антинародного, антинаціонального режиму і повернення влади трудовому народові в особі Рад депутатів трудящих та інших повноважних органів. Добивається здійснення невід-кладних заходів для виходу України із кризи, повернення народу і взяття під контроль держави майна, привласненого всупереч суспільним інтересам; припинення падіння виробництва і відновлення основних соціально-економічних прав трудящих; організації контролю трудових колективів через створені на підприємствах ради робітників за виробництвом і розподілом національного багатства.

На цьому етапі зберігається обумовлена нинішнім станом виробничих сил економічна багатоукладність. Компартія здійснює постійний тиск на органи влади з метою недопущення будь-яких кроків, спрямованих на дальше погіршання життя трудящих, обмеження їх політичних та соціально-економічних прав.

Найдоцільнішими методами боротьби на цьому етапі є: організація страйків, в тому числі загальних політичних, мітингів та демонстрацій, пікетування, кампанії непокори, бойкот неправомірних рішень і дій владних структур, адміністрацій підприємств та інших організацій, збирання підписів громадян, вимоги проведення референдумів, внесення відповідних законопроектів, запитів, організація пропагандистських кампаній, виборів і перевиборів, відкликання різних представницьких та інших владних органів тощо.

На другому етапі — після відновлення влади трудящих у формі Рад депутатів трудящих — ліквідуються наслідки контрреволюції, забезпечується політична і економічна стабільність, відновлюються основи соціалізму, утверджується провідна роль соціалістичних форм господарювання як обов’язкова умова виходу із кризи і забезпечення зростання добробуту народу. Відновлюються народне господарство, рівень життя, соціальні гарантії. Вживаються заходи для забезпечення активної і більш широкої участі трудящих в управлінні справами держави, підприємствами, здійсненні контролю за управлінськими структурами і можливостей реально розпоряджатися результатами своєї праці через Ради депутатів трудящих і робітничі ради, профспілки, робітниче і селянське самоврядування, професійні і творчі спілки, інші народжені життям форми організації трудящих і прямого народовладдя.

На третьому етапі здійснюється перехід на більш високий ступінь соціалізму, на якому забезпечується панування суспільних форм власності на засоби виробництва в міру зростання рівня реального усуспільнення праці, досягається високий рівень її продуктивності на основі широкого застосування праце- та ресурсозберігаючих технологій, досягнень інформатики, наукового управління, розвитку творчої активності та самоврядування трудящих. На цій основі забезпечується неухильне підвищення добробуту народу і послідовне додержання принципів соціальної справедливості, незворотність соціалістичних перетворень.

При виробленні стратегії і тактики відповідно до потреб країни, всіх трудящих партія прагне враховувати специфічні особливості та інтереси таких соціальних груп, як ветерани війни і праці, жінки, молодь, військовослужбовці, віруючі, члени різних громадських організацій. Вона надаватиме їм допомогу і підтримку і, в свою чергу, розраховує на їх розуміння і підтримку в політичних кампаніях за врятування України, в боротьбі за соціалізм і відродження братерського союзу народів.

Комуністи надають важливого значення подоланню кризи профспілкового руху, поверненню його на принципові класові позиції в боротьбі за економічні і соціальні права трудящих, проти наступу капіталу. КПУ сприятиме відродженню міцного і організованого робітничого та профспілкового руху як фактора успішної реалізації класових інтересів трудящих, підтримуватиме галузеві, регіональні і загальнодержавні об’єднання робітничого класу, селянства, трудової інтелігенції, які обстоюють свої класові, соціальні інтереси.

Комуністи послідовно добиваються створення в Україні міцної коаліції справді демократичних сил, здатної подолати сили авторитаризму та псевдодемократії і бути надійною опорою трудящих у боротьбі за їх інтереси. Загальнодемократичний характер завдань, що стоять перед суспільством, особливо на першому етапі, створює для цього необхідні умови.

У боротьбі за інтереси робітничого класу, всіх трудящих, проведенні своєї політичної лінії партія прагне узгоджувати принциповість і тактичну гнучкість, правильно розставляти і перегруповувати сили, вірно визначати напрямок головного удару і найбільш слушні моменти для рішучих дій. Вона готова при необхідності йти на компроміси із своїми реальними і потенційними союзниками, а з окремих питань — із іншими політичними силами, але не на шкоду своїм програмним цілям, ідейно-теоретичним і політичним принципам, корінним інтересам трудящих.

Відповідно до цього Компартія добиватиметься:

У політичній сфері: вирішальної участі в управлінні справами держави і суспільства робітників, селян, трудової інтелігенції, військовослужбовців, молоді, ветеранів, жінок, фактично відлучених зараз від цього; прийняття з цією метою нових виборчих законів, що нададуть політичні і виборчі права трудовим колективам, а також правових актів, які передбачатимуть передачу Радам депутатів трудящих вирішення всіх питань життя суспільства в центрі і на місцях, скликання при необхідності З’їзду Рад депутатів трудящих усіх рівнів, надання радам робітників на підприємствах статусу основи формування системи Радянської влади, чіткий розподіл компетенції і відповідальності центральних і регіональних органів у здійсненні функцій державної влади при безумовному збереженні єдності і цілісності країни, недопущенні протиставлення одних регіонів іншим; скасування інституту президентства; усунення бюрократизму із апарату управління, ліквідації пільг і привілеїв, які він встиг собі установити, викорінення корумпованості, а також спрощення й істотного здешевлення управлінських структур; відновлення системи дійового народного контролю; конституційного закріплення влади трудящих, правових засад радянського соціалістичного ладу, соціально-економічних прав та свобод громадян, передусім найбільших соціальних завоювань нашого народу — гарантованих прав на працю і на відпочинок, охорону материнства і дитинства, на соціальне забезпечення, безплатну освіту, медичне обслуговування і житло, права вільно обирати мову навчання і спілкування, доступу .до багатств культури; придушення злочинності та корупції в усіх їх проявах, зміцнення в інтересах трудящих правових засад державного і суспільного життя, здійснення практичних заходів для створення високоефективного правосуддя, зміцнення законності і правопорядку в країні, гарантування громадянам особистої безпеки, надійної охорони їх життя, майна, здоров’я, честі і гідності.

Компартія сприятиме зміцненню безпеки і обороноздатності країни на основі розумної достатності і входження до системи колективної безпеки країн Співдружності Незалежних Держав.

Вона вважає принципово неприпустимим використання Збройних сил при розв’язанні внутрішніх конфліктів і рішуче засуджує спроби під прикриттям “департизації” військових частин, прикордонних війську правоохоронних органів нав’язати їх особовому складу націоналістичну ідеологію, настроїти проти народів і армій Росії, інших дружніх держав, що є нашими природними союзниками.

Покликання Збройних сил — захист інтересів трудящих. Комуністи — проти реалізації планів включення України до військових структур НАТО, перетворення її на буфер, санітарний кордон між західними державами та Росією.

В економіці і соціальній сфері: Для виходу із кризи, утвердження і розвитку соціалістичної системи господарювання Комуністична партія добиватиметься невідкладного здійснення комплексу заходів, спрямованих на швидше відновлення соціалістичного виробництва, соціальної сфери і добробуту трудящих до рівня, що передував антисоціалістичному перевороту.

Для цього вона вважає за необхідне: зберегти державну власність у базових галузях промисловості, визнати землю та її надра всенародним надбанням, припинити приватизацію загальнонародної власності, провести інвентаризацію приватизованих об’єктів і при необхідності — їх викуп, а у випадках порушення закону в ході приватизації — націоналізацію підприємств та інших об’єктів; запобігти розвалу колгоспів і радгоспів, паюванню землі, не допустити знищення колективної власності; забезпечити сільському господарству, всьому агропромисловому комплексу державну підтримку і пріоритетну увагу, паритет цін між продукцією сільського господарства і продукцією промисловості, соціальне відродження села; зупинити руйнування науково-технічного потенціалу; змінити докорінно податкову політику, перетворити її із засобу придушення виробництва на засіб його стимулювання, здійснити протекціоністські заходи щодо захисту вітчизняного промислового та сільськогосподарського виробника, встановити перелік продукції, товарів і послуг, заборонених до ввозу в Україну; відновити життєво необхідні функції державних органів — планування, регулювання, координації, контролю, централізованого управління державним сектором економіки; робітничий і громадський контроль у сфері виробництва, розподілу і обміну; відновити планове ціноутворення, здійснити мораторій на підвищення цін на основні продукти харчування, основні споживчі товари, ліки, плату за житло, тарифи на комунальні та інші соціальні послуги, забезпечити поетапне зниження цін; при необхідності перейти на нормований розподіл основних продуктів харчування та промислових товарів першої необхідності за доступними для трудящих цінами; заборонити спекуляцію продуктами і товарами, в першу чергу товарами, що входять до споживчого кошика; відновити державну монополію банківської діяльності, інших фінансово-кредитних закладів; подолати кризу неплатежів; забезпечити державне регулювання грошового обігу; приборкати інфляцію, яка є одним з головних знарядь розвалу виробництва і зубожіння трудящих; скасувати комерційну таємницю; відновити державну валютну монополію і монополію на зовнішньоекономічну діяльність, розробити і застосувати механізми повернення в країну капіталів, що зберігаються в іноземних банках; ввести державну монополію на виробництво і реалізацію лікеро-горілчаних напоїв, тютюнових виробів та деяких інших товарів.

Здійснювати у відбудовчий період курс опори на власні сили, залучаючи на взаємовигідних умовах зарубіжні інвестиції, рішуче відхиляти спроби політичного диктату та підпорядкування іноземному капіталу вітчизняних підприємств.

Неодмінними умовами швидшого виходу із кризи Компартія вважає скасування біловезької змови; усунення штучно створених перешкод, що призвели до руйнування раціональних партнерських зв’язків та втрати традиційних ринків збуту української продукції в Росії й інших республіках; освоєння нових ринків у Європі та інших регіонах світу.

Україна повинна активно впливати на поглиблення інтеграційних процесів у Співдружності Незалежних Держав, удосконалення взаємовигідного співробітництва в різних сферах. Комуністи розглядають це як передумову відродження на новій основі союзу народів злочинне зруйнованого Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Новий Союз ми уявляємо як спільноту братніх народів, що вирішили об’єднати свої зусилля в галузі економіки, зовнішньої політики, оборони та інших сферах в інтересах ефективнішого використання у спільних цілях виробничого, наукового, духовного потенціалу, створеного спільними зусиллями народів СРСР.

Конкретні форми об’єднання, строки та етапи його утворення, коло повноважень, віднесених до спільного ведення, мають бути визначені відповідно до суверенної волі народів, які об’єднуються в Союз держав. Необхідною передумовою міцності нового Союзу комуністи вважають відновлення соціалістичних засад суспільного ладу і збереження радянської форми народовладдя.

Висуваючи в центр своєї політики турботу про людину-трудівника, партія буде наполегливо і послідовно добиватися: відновлення конституційних соціально-економічних прав, якими громадяни нашої країни реально користувались при соціалізмі, і гарантій їх реалізації; ліквідації безробіття, забезпечення свободи вибору професії та форм трудової діяльності; встановлення державою прожиткового мінімуму і забезпечення на цьому рівні мінімального розміру заробітної плати та пенсій; введення постійної індексації, з урахуванням темпів інфляції, заробітної плати, пенсій, стипендій, допомог і трудових заощаджень; забезпечення справедливої оплати праці, здійснення принципу: за однакові результати роботи — рівна оплата, усунення зрівнялівки і можливості одержувати нетрудові доходи; повної компенсації трудящим вкладів в ощадних банках, облігацій державної позики, інших цінних паперів з урахуванням їх реальної вартості на 1.01.1992 року; відновлення масштабів житлового будівництва до передкризового рівня з безплатним наданням житла трудящим; утворення системи державної підтримки у вирішенні житлової проблеми; розробки ефективної демографічної політики, заохочення народжуваності, зниження рівня смертності, державної підтримки багатодітних сімей і одиноких матерів; здійснення молодіжної політики, спрямованої на самореалізацію особи, всебічну освіту, ефективне працевлаштування, фізичне та моральне загартування молодих людей, створення умов для змістовного відпочинку, занять спортом і туризмом, першочергове забезпечення молодих сімей житлом, залучення молоді до управління справами держави і суспільства; створення гарантованих державою гідних умов для військовослужбовців та їх сімей; забезпечення тим, хто вийшов у відставку і в запас, роботи у народному господарстві; надання всім офіцерам і молодшим командирам надстрокової служби впорядкованого житла, в тому числі за рахунок вилучення незаконно збудованих дач та вілл.

У духовній сфері:

Висловлюючи глибоку стурбованість станом духовності та моральності народу, Компартія рішуче виступає проти насаджування під лозунгами “національного відродження” і “демократизації” войовничої націоналістичної ідеології, культу індивідуалізму, споживацтва, збагачення, ненависті до інших народів, передусім до російського, утвердження західних стандартів духовного життя, проти викорінення із свідомості людей колективістської психології та моралі, інтернаціоналістських переконань, проти фальсифікації історії, приниження героїчних трудових і ратних подвигів радянського народу, трудящих України.

Партія закликає працівників науки, освіти, культури, діячів мистецтва, всі здорові сили суспільства зробити все для того, щоб зупинити духовне зубожіння та розтління народу, його молодого покоління.

З метою рішучого оздоровлення духовного життя країни комуністи вважають за необхідне: припинити комерціалізацію культури, мистецтва, спорту; зупинити розгул антикомунізму, припинити пропаганду націоналізму, національної винятковості; вжити рішучих заходів проти використання телебачення, радіо, преси, кіно, театру, книговидавничої справи, книжкової торгівлі для пропаганди культу наживи, здирництва, насильства та жорстокості, пияцтва та розпусти, перетворення зрадництва на геройство, американізації духовного життя.

Встановити з цією метою ефективний громадський контроль над засобами масової інформації, особливо телебаченням; забезпечити право громадян на правдиву інформацію, доступ до державних засобів масової інформації; впровадити державний захист і забезпечити збереження пам’яток історії та культури. Рішуче припиняти факти руйнування пам’ятників В.І.Леніну, іншим видатним історичним діячам та подіям у житті нашого народу, що мають художню та історичну цінність; не допускати, щоб розвиток культури і духовності одних національностей здійснювався на шкоду іншим.

Комуністи виступають проти будь-яких проявів і пропаганди націоналізму, шовінізму, сіонізму та антисемітизму; відкинути нав’язану націонал-екстремістськими силами антинародну і антигуманну концепцію освіти та культури. Переглянути прийнятий Верховною Радою минулого скликання Закон про освіту, як антинародний і дискримінаційний, що виражає устремління антисоціалістичних сил, відкидає систему народної освіти в країні на багато десятиліть назад.

Розробити і прийняти Закон про культуру, здійснити продуману, матеріально і технічно забезпечену систему заходів для підтримки бібліотек, музеїв, театрів, інших культурно-освітніх закладів, художніх колективів; всіляко сприяти задоволенню духовних потреб, розквіту культури і мови українського народу, усіх національностей, що проживають на території України, взаємному збагаченню їх культур, протидіяти спробам використати духовну сферу для розмежування людей за національною або релігійною ознакою, розпалювання націоналістичних пристрастей, задоволення політичних амбіцій.

Комуністи підтримують пропозицію про надання російській мові, поряд з українською, статусу державної і рішуче виступають проти спекуляцій навколо цього питання, що загрожують розколом і дестабілізацією суспільства.

Партія надає першорядного значення розвиткові і державній підтримці інтелектуального потенціалу суспільства, вітчизняної науки — академічної, вузівської, галузевої, пріоритетному розвитку освіти і науки, їх фінансуванню, матеріально-технічному забезпеченню, істотному підвищенню соціального статусу і оплати інтелектуальної праці.

Необхідно також посилити державне піклування про учнівську молодь, студентство, створення їм умов для навчання і відпочинку.

Будучи прихильниками діалектико-матеріалістичного світогляду, комуністи вважають свободу переконань невід’ємним правом громадян. Вони з повагою ставляться до почуттів віруючих, виступають за неухильне дотримання свободи совісті на основі принципу відокремлення церкви від держави і школи від церкви, невтручання церкви у виховання воїнів.

У сучасних умовах одне з найважливіших завдань комуністи бачать у пропаганді матеріалістичних, соціалістичних ідей і комуністичних поглядів, у тому, щоб активно протидіяти спробам нав’язати народові України ідеологію антикомунізму, націонал-екстремізму та шовінізму, войовничого фундаменталізму, особливо антиправославного клерикалізму, що посилюється.

В міру виконання завдань відбудовчого періоду Комуністична партія буде добиватися збагачення відтворюваного соціалістичного способу господарювання всім позитивним, що нагромадило людство у XXстолітті, і виходу економіки України, життєвого рівня її трудящих на рівень розвинених країн світу. За соціалізму ця мета не тільки реальна, але й може бути досягнута у короткі строки.

Соціалістичне суспільство містить в собі могутні творчі сили і можливості і здатне, розвиваючись на своїй власній основі, практично забезпечити трудящим, усьому народу більш високий рівень добробуту і сприятливіші, порівняно з буржуазним суспільством, умови життя.

4. За авангардну партію робітничого класу, трудящих України

Комуністична партія України бере свій початок у створеній В.І.Леніним партії більшовиків, яка ввібрала в себе все найкраще із світової революційної теорії і практики, поклала початок новому етапу в розвитку російського і міжнародного робітничого руху, в історії нашої країни.

Діяльність ленінської партії привела до корінних змін в історичних долях кількох поколінь радянських людей, зробила могутній вплив на розвиток світової історії.

Інтереси людей праці партія відстоювала в різних умовах: протягом двох імперіалістичних війн і на барикадах трьох революцій, на фронтах громадянської і Великої Вітчизняної війн, у відбудові народного господарства і в роки мирного творення. Життя піддало всебічному, суворому випробовуванню її теорію і практику, вірність програмних положень і міцність зв’язків з масами, дієвість політики і згуртованість її рядів.

У долі партії тісно переплелися видатні досягнення з найважчими втратами і невдачами, героїчне і трагічне. В КПРС сформувалася когорта полум’яних борців за інтереси народу, і в той же час вона допустила проникнення до своїх лав пристосуванців і шкурників. Дістаючи уроки з історичного досвіду і поразки КПРС, одного з найбільших її загонів — КПУ, драматичного розвитку подій останніх років, партія приходить до таких висновків.

Перший. Сила революційної партії — в здатності об’єктивно оцінювати політичну ситуацію, своєчасно виділяти провідні тенденції суспільного розвитку, вірно визначати чергові завдання, вибирати найбільш ефективні форми і методи боротьби. Неодмінна умова цього — високо- відповідальне, творче ставлення до революційної теорії.

Ми відкидаємо заклики, від кого б вони не виходили, “розірвати з марксизмом-ленінізмом”, будь-які спроби віднести його до “фундаментальних досягнень наукової думки минулого, неприйнятних як основа ідеології Комуністичної партії у наш час”. У марксизмі-ленінізмі ми шукаємо не готові, придатні на всі часи і для всіх випадків життя рецепти, а найбільш ефективну методологію пізнання, ключ до наукового пошуку розв’язання проблем, що їх висуває життя.

Нова ситуація, в якій опинилася наша країна після зруйнування СРСР, світової системи соціалізму, в умовах нинішньої кризи соціалізму і комуністичного руху, характер і масштаби завдань, складність та вибухонебезпечність обстановки в Україні, гострота і значимість внутрішньопартійних проблем висувають на перший план необхідність творчого осмислення і широкого, роз’яснення багатьох положень марксистсько-ленінської теорії, розгортання теоретичної, пропагандистської і масово-політичної роботи, посилення боротьби з антикомунізмом, націоналізмом.

Найважливішого значення в сучасних умовах набувають: роз’яснення соціально-класової природи нинішнього правлячого режиму як влади антинародної, буржуазно-націоналістичної, викриття прагнення сучасних капіталізаторів завуалювати справжню сутність своєї політики, видати її за вираження національних і загальнонародних інтересів; розкриття переваг соціалістичної економіки й організації виробництва, які протягом останнього десятиріччя методично руйнувались новоявленими реформаторами; показ на конкретних фактах реальної небезпеки колонізації України; переконання трудящих у першорядній важливості для життєдіяльності країни збереження землі, основних засобів виробництва у власності всього народу, зміцнення системи Рад депутатів трудящих, посилення регулюючої ролі держави як економічної і соціально-політичної бази відстоювання інтересів праці; викриття спроб наших політичних противників зображати комуністів “консерваторами” і “антиреформаторами”, підкреслення того, що комуністи першими виступили з ідеями і конкретними планами реформування суспільства, але на основах справжньої демократизації і послідовного втілення принципів соціалізму.

Другий. Невід’ємною умовою успіху революційної марксистської партії є неухильне дотримання ленінських принципів партійного будівництва, утвердження партійної товариськості як норми внутрішньопартійного життя.

Обов’язок кожного комуніста — оберігати партію від проникнення до її лав людей нечесних, нестійких, кар’єристів, здирників. Соціальну базу Компартії України складають люди праці в промисловості, сільському господарстві, а також у сфері обслуговування, науці і культурі — робітники, селяни, трудова інтелігенція, молодь, що працює, і молодь, яка вчиться, ветерани війни та праці, пенсіонери, безробітні.

Компартія України підтверджує свою рішимість суворо дотримуватися основоположного принципу партійного життя — принципу демократичного централізму, забезпечувати на ділі статутні права комуністів, дійовий контроль над керівними партійними органами та партійним апаратом, ефективне функціонування демократичних противаг авторитарним тенденціям — реального повновладдя партійних мас, чіткої системи змінюваності складу партійних органів та їх керівників, гарантії прав меншості.

Найважливіше значення партія надає зміцненню партійної дисципліни, постійному критичному аналізу своєї діяльності, вдосконаленню організаційної структури та методів роботи. Суворо дотримуючись ленінських принципів роботи з кадрами, партія дбатиме про вирощування авторитетних лідерів, безмежно відданих ідеям комунізму, вмілих керівників, здатних своєчасно приймати оптимальні рішення і твердо проводити їх в життя.

Обов’язкові вимоги до партійних керівників всіх рівнів — уміння працювати в масах, організовувати їх на боротьбу, акумулювати і враховувати в практичній роботі думку товаришів і досвід мас, реалізувати волю комуністів, скромність, доступність, самокритичність.

Третій. Осмислення історичного досвіду КПРС та уроків останніх років знову і знову переконує в тому, що “найважливішою умовою успіху революційної партії є вміння доходити до найширших народних мас, оволодіння всіма формами боротьби й організації, здатність з максимальною швидкістю доповнювати одну форму іншою, змінювати в разі необхідності одну другою, пристосовувати свою тактику до всякої такої зміни, що викликається не нашим класом чи не нашими зусиллями” (В.І.Ленін).

Докорінна зміна становища Комуністичної партії в суспільстві, коли із керівної сили, правлячої партії, партії-монополіста вона стала партією опозиційною, до того ж гнаною, що діє в умовах гострого суперництва різних політичних сил і активної протидії з боку політичних супротивників і влади, з великою гостротою ставить проблему авангардної ролі партії.

Утвердити цю роль Компартія може тільки правильною політикою, яка виражає корінні інтереси трудового народу, самовідданою боротьбою за краще життя людей праці. Вийшовши з глибин народу, партія прагне бути його політичним, інтелектуальним і моральним лідером, провідною силою суспільства.

Завданням першорядної ваги партія вважає посилення політичної та організаторської роботи в робітничому класі, серед селянства, всіх загонів інтелігенції, молоді, де її позиції в останні роки були помітно послаблені.

У своїй практичній діяльності вона активно спиратиметься на організації робітників, селян та трудової інтелігенції, жінок-трудівниць, комуністичні організації молоді, професійні та творчі спілки, ветеранські та інші об’єднання трудящих, добиваючись підтримки ними курсу на повернення України на соціалістичний шлях розвитку, відновлення довіри до себе в трудових колективах, зміцнення своєї соціальної бази.

Першорядного значення партія надає досягненню єдності робітничого руху під гаслами боротьби за соціалізм. Свої погляди і політику партія прагне доводити до трудящих через первинні організації, партійну пресу, організуючи роботу в трудових колективах, за місцем проживання, використовуючи масові політичні кампанії, беручи участь у виборах і референдумах.

Розуміючи, що досягти успіху, залучити на свій бік переважну більшість людей праці можна лише конкретними справами, чіткою політичною позицією, силою правди, вагомістю аргументів, будучи партією активної політичної дії, Компартія надає найважливішого значення тому, щоб її члени творчо опановували багатющий досвід більшовиків-ленінців, мистецтво політичної роботи в різних верствах населення, уміння вести цілеспрямовану індивідуальну роботу з людьми, організовувати масові кампанії.

Партія виходить з того, що авангардність несумісна з авторитарністю політичного мислення, бюрократичною централізацією, нетерпимістю до інакомислення, підміною ідейно-політичної єдності конформізмом.

Четвертий. Зберігаючи за своїми ідейно-теоретичними, політичними витоками, соціально-класовою природою, організаційними принципами спадкоємність щодо незаконно забороненої в 1991 році Компартії України, наша партія має інший правовий статус, нову організаційну структуру.

Вона діє в Україні, що після руйнування Радянського Союзу стала незалежною державою, захист інтересів трудового народу вважає своїм головним завданням. Компартія входить в міжнародні союзи і об’єднання політичних партій та громадських об’єднань, залишаючись самостійною політичною організацією.

По-новому стоїть для Компартії, як опозиційної політичної сили, і питання про владу, про ставлення до держави. Сьогодні держава, політику якої визначають представники кримінального компрадорського капіталу об’єктивно протистоїть трудовому народу, виразником інтересів якого вважає себе наша партія.

Вона добивається встановлення політичної влади трудящих, бореться за докорінну зміну політичного курсу, використовуючи з цією метою найрізноманітніші засоби і методи. Комуністи не ставлять перед собою завдання зміни існуючого режиму насильницьким шляхом.

У той же час вони вважають за необхідне заявити, що в разі, якщо антисоціалістичні, націонал-екстремістські, профашистські сили вдадуться до насильства, то, відповідно до законного права на необхідну оборону, комуністи піднімуть трудящих на захист їх законних драв, проти беззаконня і свавілля.

Справа честі, найважливіше завдання кожного комуніста — сприяти перетворенню Компартії на бойову, згуртовану, впливову політичну силу, за якою піде більшість народу. Важливим засобом впливу партії на політику держави, на вирішення політичних і соціально-економічних проблем країни є участь комуністів у Верховній Раді, представницьких та інших органах влади.

Головні функції Компартії у цій сфері: проведення лінії партії, роз’яснення її політики і завдань; вираження і захист інтересів трудящих; викриття антинародного, антинаціонального характеру політики капіталізації країни і всіляка протидія їй; конструктивна участь у виробленні законів та інших правових актів в інтересах трудящих з метою швидшого виходу із кризи і відновлення соціалістичної спрямованості розвитку суспільства; відстоювання законності та правопорядку в країні, що відповідають інтересам трудящих.

Для досягнення цих цілей Компартія активно співробітничатиме з усіма прогресивними силами, передусім із Соціалістичною і Селянською партіями України.

Партія надає важливого значення діяльності комуністичних фракцій у Верховній та місцевих Радах, підвищенню відповідальності комуністів-депутатів за проведення лінії партії. Вона розглядає свої фракції в представницьких органах як партійні організації, що діють у суворій відповідності до Статуту КПУ, за єдиними для всієї партії принципами і нормами, рішуче виступає проти будь-яких спроб вивести їх з-під контролю партії та її керівних органів, а тим більше перетворити партію на парламентську, придаток фракції у Верховній Раді.

Комуністи, спираючись на підтримку мільйонів чесних людей, будуть наполегливо добиватися відміни ганебних антиконституційних рішень про заборону діяльності Компартії України, їх; відміна стане актом справедливості, зніме із мільйонів людей необґрунтовані звинувачення.

П’ятий. Компартія України, підтверджуючи свою непохитну прихильність принципові інтернаціоналізму, заявляє про братерську солідарність із комуністами, трудящими, прогресивними рухами в інших країнах.

Оскільки компартії в колишніх союзних республіках нині діють як самостійні політичні організації, КПУ виступає за їх рівноправний міцний союз, розглядає його як необхідну передумову та могутню підойму відродження Союзу братніх народів. З цією метою вона бере активну участь у роботі СКП-КПРС як один із її рівноправних членів.

Шостий. Сила революційної партії — в єдності і згуртованості її рядів. Як свідчить практичний досвід, в партії — живому організмі, що розвивається, — постійно виникають зіткнення поглядів, точок зору як відображення протиріч суспільного життя, внутрішньопартійного розвитку.

Загострення внутріпартійних протиріч, розходжень з програмних, стратегічних, тактичних, організаційних питань, посилення ідейної боротьби відбувається, як правило, в момент кардинальних соціально-класових зрушень в країні і на міжнародній арені, після серйозних поразок, на крутих поворотах в політиці, при переході до нових завдань.

Нині загрозу єдності партії створюють: обумовлені насильницькою капіталізацією соціально-економічна диференціація населення, зростання компрадорської та кримінальної буржуазії і посилення її позицій та впливу в країні; зростаюче декласування та розшарування робітничого класу, селянства, інтелігенції; насадження в суспільстві духу наживи, буржуазного способу життя, приватновласницьке переродження частини членів партії; широкомасштабна брехлива кампанія антисоціалістичних, буржуазно-націоналістичних сил проти соціалізму і комуністів, возвеличення ренегатства, зрадництва та всеїдності; складність політичної ситуації в Україні та труднощі пошуку шляхів виходу із кризи, що породжують вагання серед членів партії; нерозуміння частиною членів партії нових умов боротьби внаслідок недостатнього знання конкретної ситуації, слабкої теоретичної підготовки і політичного гарту, нездатність у зв’язку з цим вчасно зрозуміти та правильно оцінити новий етап боротьби; деморалізованість, песимістичні, а також авантюрно-реваншистскі настрої у частини членів партії як емоційна реакція на нинішню кризу соціалізму і комуністичного руху; активізація розкольницьких дій опортуністичних елементів у партії, в тому числі тих, хто виконує замовлення певних політичних сил і служб.

Серйозну небезпеку для Компартії становить проповідь уявного “третього шляху” для України, проникнення в партію буржуазно-ліберальних і соціал-демократичних ідей про “соціальне партнерство”, “лібертизм”, виправдання капітулянтства перед експлуататорами, спроби розкласти Компартію зсередини шляхом насадження в ній “націонал -комунізму” та заохочення правоопортуністичних і лівацьких настроїв, провокування авантюристичних акцій та розкольницьких дій.

Обстановка вимагає від партійних організацій уміння в кожному конкретному випадку бачити і правильно оцінювати характер суперечностей, що виникають, відрізняти тимчасові незгоди між однодумцями, природні для живої партії відмінності в поглядах та підходах до конкретних питань, від суперечностей, що породжуються внаслідок проникнення в партію буржуазних, опортуністичних поглядів і настроїв. Якщо перші розв’язуються самим життям, методом дискусій, шляхом роз’яснення та переконання, то подолання інших вимагає рішучого викриття чужих поглядів та вигнання з партії розкольників.

Найважливішими засобами зміцнення своєї єдності, підвищення згуртованості і боєздатності партійних рядів Компартія вважає: поліпшення якісного складу своїх лав на основі індивідуального відбору в партію кращих, найсвідоміших, активних і самовідданих робітників, селян, представників інтелігенції, студентів, пенсіонерів; посилення марксистсько-ленінської освіти і політичного виховання, політичного загартування комуністів; послідовне дотримання ленінських принципів та норм партійного життя, утвердження в кожній партійній організації принципової, ділової, творчої атмосфери, обстановки вільного, відвертого обговорення спірних та складних питань, високої, свідомої дисципліни, розвиток ініціативи комуністів; принципову критику опортуністичних поглядів, боротьбу з фракційністю та розкольницькими діями, очищення партії від їх носіїв.

Здатність партії зробити належні уроки з досвіду важких випробовувань — ознака її зрілості, найважливіша умова забезпечення життєздатності, свідчення рішимості не допустити в майбутньому негативів і вад минулого, бути справді бойовою, авангардною партією, що користується довір’ям і підтримкою мас.

Сьогодні особливо актуально звучать ленінські слова: “Революціонер не той, хто стає революційним при настанні революції, а той, хто при найбільшому розгулі реакції, при найбільших хитаннях лібералів і демократів відстоює принципи і лозунги революції…” (Повне зібр. творів. Т. 23, стор. 296).

“Неважко бути революціонером тоді, коли революція вже спалахнула і розгорілась, коли примикають до революції всі і всякі, просто з захоплення, з моди, навіть інколи з інтересів особистої кар’єри… Значно важче — і значно цінніше — уміти бути революціонером, коли ще нема умов для прямої, відкритої, дійсно масової, дійсно революційної боротьби, уміти відстоювати інтереси революції (по-пропагандистському, агітаційне, організаційно) в нереволюційних установах, а часто-густо і прямо реакційних, в нереволюційній обстановці, серед маси, нездатної негайно зрозуміти необхідність революційного методу дій” (Повне зібр. творів. Т. 41, стор. 77).

Такі якості особливо потрібні комуністам тепер, коли перед ними стоїть історичне завдання — зупинити капіталізацію, відновити соціалізм та радянську форму народовладдя, зберегти соціальні завоювання народу, закласти міцну основу для відродження братерського Союзу народів.

Сьогодні — це єдино можливий шлях виходу із кризи, забезпечення гідного життя людей праці.

На цьому шляху ми переможемо!