III (XXXI) з’їзд Компартії України
Комуністична партія України У БОРОТЬБІ ЗА ВЛАДУ РАД, ЗА СОЦІАЛІЗМ, ЗА ДОБРОВІЛЬНИЙ СОЮЗ БРАТНІХ НАРОДІВ
Доповідь першого секретаря ЦК Компартії України СИМОНЕНКА П.М. на III (XXXI) з’їзді Компартії України 11 жовтня 1997 року
Товариші делегати!
Шановні гості нашого з їзду!
У жовтневі дні пам’ятного 17-го, за місяць до історичного залпу “Аврори”, В.І.Ленін писав: “Ми боремося за завоювання нашою партією політичної влади …Беручи цю владу, ми не тільки не боїмося вийти за межі буржуазного ладу, а, навпаки, ясно, прямо, точно і на повний голос говоримо, що ми вийдемо за ці межі, що ми підемо безбоязно до соціалізму” (ПЗТ, т.34, с.354).
Мовлено 80 років тому. А звучить і сьогодні злободенно. Бо один до одного відображає той стан, в якому знаходяться наше суспільство і партія нині. Саме тому Комуністична партія України на своєму минулому найвищому форумі визначила такі програмні цілі: відновити владу трудящих у формі Рад, соціалізм і Союз братніх народів, як необхідні передумови порятунку України і її народу.
Зібравшись на черговий, ІІІ (ХХХІ) з’їзд партії напередодні вікопомних дат - 80-річчя Великого Жовтня і 80- річчя встановлення Радянської влади на Україні та 75-річчя утворення Союзу РСР, ми ще й ще раз вдумуємося в уроки історії. З урахуванням їх маємо проаналізувати підсумки звітного періоду - першого етапу боротьби за реалізацію наших програмних цілей, визначити чергові завдання.
Наявна соціально-економічна та політична ситуація, в якій ми перебуваємо, особлива смуга історії, яку проходить наше суспільство, вимагають від партії дати відповіді на поставлені життям злободенні, корінні питання:
Як здолати тотальну кризу: звернути з дороги зубожіння, духовного геноциду, вимирання народу та вивести суспільство на широкий шлях прогресу, соціалістичного поступу?
Як поставити заслін устремлінням і планам буржуїв (доморощених та імпортних) завершити капіталістичну реставрацію в Україні, повністю втягнути її в структури НАТО?
Як відвернути національну катастрофу: запобігти остаточній руйнації економічних підвалин державності України і не допустити посилення політичної реакції?
Як поглибити, зробити незворотним процес революційної боротьби знедолених мас за владу трудового народу, за відновлення суспільства соціальної справедливості і відродження спільного дому - добровільного Союзу рівноправних народів-братів?
Як консолідувати прогресивні сили суспільства навколо благородних цілей, висунутих комуністами?
Як не збитися на манівці, ще тісніше згуртувати комуністичні ряди і дієво, організаційно та політично зміцнити їх, посилити класову суть і піднести авангардну роль партії нащадків і послідовників більшовиків-ленінців?
І від того, наскільки правильні, чіткі відповіді на ці доленосні питання зможемо дати колективно ми, делегати з’їзду, вирішальною мірою залежить, Чи спроможна наша партія звершити свою історичну місію - привести на зламі двох тисячоліть трудящих до такого ж вибору, який зробив наш народ у 1917 році, вибору на користь суспільства без пана і холопа. Чи зуміє вона відродити славу та волю України - Радянської, України - соціалістичної, України - рівної серед рівних, вільної серед вільних республік-сестер.
Підготовка до заїзду, відверта, конструктивна розмова з ключових проблем нашого життя і партійної політики, що відбулась в партійних організаціях у ході звітно-виборної кампанії, під час обговорення передз’їздівських документів, дають нам підстави для ствердної відповіді, для оптимізму.
КОМУНІСТИ І СУЧАСНА УКРАЇНА
Товариші!
Комуністи України, як і наші побратими в колишніх союзних республіках та державах зруйнованої соціалістичної співдружності, діють в незнаній ще світовою практикою ситуації. Вперше в історії людської цивілізації народи Східної і Центральної Європи у розвитку своїх держав переживають протиприродній зигзаг - від соціалізму до капіталізму.
Роки, що минули після попереднього II (XXX) з’їзду КПУ, переконливо підтвердили обгрунтованість оцінок і вірність прогнозів, зроблених у нашій партійній програмі.
Згубні наслідки курсу “радикальних ринкових реформ”
Аналізуючи результати здійснення цього курсу так званих “радикальних ринкових реформ”, сьогодні доводиться говорити про радикальні зміни реакційного характеру в економічному базисі, політичній системі, сфері духовного життя. їх зміст полягає у тотальному знищенні соціалістичних, колективістських та інтернаціоналістських засад і залишків соціальних завоювань нашого народу, ліквідації найдемократичної - радянської форми народовладдя, брутальному нав’язуванні націоналістичної ідеології, стрімкому посиленні залежності України від міжнародних фінансових олігархій, підриві економічних і політичних підвалин її державної незалежності і все більшому закріпленні напівколоніального статусу, посиленні жорсткої реакції по всіх лініях.
Прогресивним силам не вдалося перепинити шлях цій антинародній політиці. Приватизовано четверту частину основних виробничих фондів. Завершується розпаювання і закріплення у приватну власність земель колективних сільських підприємств та реформування радгоспів. В країні функціонують 229 комерційних банків, які мов спрут, оповили всю українську економіку і висмоктують з неї останні соки.
Відкинувши популістську демагогію про “перетворення всіх громадян на власників”, про приваби “народного капіталізму , чим кілька років задурювали голови довірливим людям, служаки і апологети режиму вже й не приховують,, що справжні цілі “прихватизації” полягали в тому, аби сформувати легальні умови для відмивання кримінальних капіталів, привласнення за безцінь загальнонаціонального багатства, створеного працею кількох поколінь радянських людей.
У змові з корумпованим чиновництвом і зарубіжними хижаками власники великих капіталів, здебільшого злочинного походження, починають другий етап, так званої “великої приватизації”, скупляють великі енергетичні комплекси, ще не загарбані заводи, фабрики, обпекти соціальної сфери, а також національне багатство народу - землю, унікальні наші чорноземи.
Ми повинні чітко усвідомити самі і допомогти трудящим зрозуміти, що політика “реформ” спрямована на те, щоб якомога швидше створити в Україні класи так званих “ефективних власників” - капіталістів і найманих робітників, пролетарів у промисловості, нових поміщиків-латифундистів і наймитів на селі, зробити незворотньою реставрацію капіталу. Це -по-перше. А по-друге, здійснюється ця політика в умовах відвертого політичного тиску та економічної агресії міжнародного капіталу. Останній прагне перерозподілити ринки збуту і загарбати сировинні ресурси, і в такий спосіб, якщо не подолати, то хоча б ослабити кризові процеси, що періодично лихоманить світову капіталістичну систему.
Реалізація планів іноземних загарбників сприяла тому, що в Україні, як і в інших республіках, де до керма дорвалися зрадники і перевертні, антинародна влада по живому, не думаючи про наслідки, розірвала економічні зв’язки, які складалися десятиріччями і навіть сторіччями.
Всупереч побрехенькам рухівських псевдо-економістів та їх підспівувачів про “золоте майбуття” вільної від “імперського” грабування та гноблення України, взятий режимом курс “Геть від Москви” практично зруйнував економіку держави.
Інакше й не могло бути. Адже наша економіка на 70 - 80 відсотків залежить від імпорту газу, кольорових металів, верстатів і інструменту, хімічних волокон, на 50 - 60 - від імпорту хімічного устаткування, електротехнічних і кабельних виробів, лісоматеріалів, продукції текстильної і медичної промисловості.
Зруйнувавши підвалини нормального розвитку вітчизняної економіки, правлячий режим запопадливий до західних господарів РУХ, інші “національно свідомі демократи” та “благодійники” з Заходу підкинули програму так званої “лібералізації” в найжорстокішому - в шоковому, монетаристському варіанті.
Трудящі маси мають знати, що саме ці сили беззастережно підтримали і всі роки проводили курс на поневолення власного народу, на знищення економічних підвалин суверенності України, соціальної сфери та соціалістичного укладу життя народу.
Перша складова нанизаної міжнародним капіталом програми - шокова лібералізація системи цін, відкрила шлях для пройдисвітів-спекулянтів, які швидко випорожнили кишені більшості громадян на свою користь. Паралельно з цим розбоєм було свідомо розгорнуто процес інфляції і гіперінфляції, що знецінило трудові заощадження населення, та обігові кошти державних підприємств, колективних сільських господарств, покинутих державою напризволяще.
Друга, комерціалізація банків та інших кредитно-фінансових закладів. Це, без перебільшення, стало головним знаряддям задушення державного виробництва і засобом швидкого створення “первісного” капіталу.
Сформувався новий суспільний клас “злодіїв у законі”, кримінальної і компрадорської, антинаціональної за своєю суттю буржуазії. Цей клан набрав такої сили, що йому вже було тісно в межах України.
Тоді й були введені в дію наступні складові “державотворення” - лібералізація зовнішньоекономічної діяльності і приватизація державної власності.
Саме тут зійшлися інтереси національних грабіжників з інтересами іноземних хижаків, націоналістів і компрадорської буржуазії.
Були відкриті шлюзи для безперешкодного вивозу за кордон продукції, продовольства та сировини, що дозволило, по-перше, швидко отримати величезні кошти кримінальним експортерам; по-друге, забезпечити зарубіжжя дешевим імпортом; по-третє, залишити валютну виручку, яка обчислюється мільярдами доларів, в іноземних банках. З-за “бугра” в Україну потекла продукція, яка не мала збуту в країнах-виробниках. На споживчому ринку України нині реалізується більше 90% товарів іноземного виробництва. Лише за останні 4 роки імпорт м’яса виріс у 38 разів, цукру і кондитерських виробів у 5,4 рази. В 1996 році за рахунок імпорту в Україну продовольства вкладено в іноземну економіку 1,4 млрд. доларів, що у тричі перевищує обсяг бюджетних витрат держави на розвиток АПК. Від’ємне сальдо балансу зовнішньоекономічної діяльності у 1995 році становило 2,3 млрд. доларів, у цьому очікується не менше 5,2 млрд. доларів.
Саме так відбувався процес міжнародної інтервенції і окупації торгово-економічного простору колонізованої держави.
Україна фактично перетворилась на донора для “процвітаючого” Заходу: сама стрімко бідніла, водночас збагачуючи інші держави, інвестуючи чужу економіку.
Зростає процес масового розвалу підприємств з передовими, наукоємними технологіями. Поповнюється армія безробітних. Набирає темпів процес декласування, втрати значною частиною робітників кваліфікації та класової свідомості. У суспільстві наростають апатія, безнадія, загальна зневіра, відчуття безсилля.
При допомозі міжнародного капіталу влада зуміла зламати і селянський опір. Більшість земель, як вже відзначалося, розпайовано. Слід підкреслити й таке. Так звана “допомога” благодійників Заходу перетворилась для держави на фінансовий зашморг, позбавила найвищі органи державної влади можливості самостійно визначати зовнішню та внутрішню політику. Зовнішній борг вже перевищив 10 млрд. доларів, що складає 70 /о річного державного бюджету, і продовжує зростати.
Запровадження ліберально - монетаристських ринкових моделей, процес насильницької капіталізації проходив і проходить під невсипущим контролем МВФ та інших інститутів західного капіталу. Посадивши Україну на фінансово-наркотичну голку, їй уже не рекомендують, а наказують робити те, що вигідно і потрібно справжнім господарям України - капіталістам США, Канади, Німеччини і т.д. Це під їх диктатом написані, а точніше - переписані з приховуваних від громадськості нашої країни “меморандумів Міжнародного валютного фонду” всі програми урядів, що змінюються в Україні щорічно.
У народі говорять: наші законодавці МВФ і Світовий банк, наші рульові -Клінтон та Коль. І це, нажаль, гірка правда.
Від своїх холуїв в Україні заокеанські господарі вимагали і вимагають здійснення лібералізації економіки. Іноземні радники настирливо вимагають від уряду української держави, (а він слухняно виконує) відмовитися від визначення пріоритетів вітчизняної промислової політики.
Виходячи з цього ми робимо висновок: режим Кравчука-Кучми, націонал-”демократичні” сили - руйнівники і зрадники свого народу. їх політика привела Україну до фактичної втрати економічної, політичної самостійності і веде її до повної національної катастрофи.
На підтвердження наведу лише кілька цифр. У минулому році внутрішній валовий продукт становив усього 43 /о від рівня 1990 року, тобто зменшився майже в 2,5 рази. За виробництвом електроенергії, сталі, прокату, мінеральних добрив Україна відкинута до рівня шестидесятих - семидесятих років, вугілля видобуваємо менше, ніж у довоєнному сороковому. Виробництво валової продукції сільського господарства впало до рівня 40-річної давнини, а виробництво продукції харчової промисловості скоротилось вдвічі і відкинуте майже на п’ятдесят років назад. Виробництво зерна за цей час зменшилось з 51 до 25 млн. тон. м’яса і яєць виробляємо на 40%, молока - на 30% менше, ніж у радянські часи. Рівень споживання громадян становить всього 17 відсотків від європейських стандартів.
“Батьки нації” при кожній зручній нагоді розпатякують про фінансову “стабілізацію”, козиряють стабільністю курсу гривні, ось уже який рік пророкують зростання ВВП і промислового виробництва.
Та, на превеликий жаль, цієї сумнівної “стабільності” досягнуто лише в результаті трагічного зубожіння мільйонів громадян України та скорочення населення на 1,5 мільйони чоловік.
За нею - зростаючі мільярдні борги держави, яка постійно затримує виплату мізерної заробітної плати бюджетникам, жебрацьких .пенсій, жалюгідних стипендій, ще більше знедолюючи найвразливіші суспільні групи.
За цією “стабільністю” - небувале загострення платіжної кризи, планомірне, свідоме знекровлення конаючих підприємств на фоні зухвалого збагачення правлячої “еліти” та пануючого криміналітету.
Безробіття, охопило, четверту частину робочої сили, і за прогнозами - наступного року зросте більш, як у півтора рази.
За рахунками міжнародної групи економічних радників Фонду Сороса, реальний рівень ЗВП у 1997 році очікується на 6 відсотків нижчим, ніж у 1996 році, хоча Законом про Бюджет-97 передбачався приріст його на 1,3%.
Ті ж експерти прогнозують падіння ВВП і в 1998 році (на 3 /о, а не приріст на 0,5%, га який розраховує у своїх прогнозах Міністерство економіки.
Звичайно, можна сподіватись, що падіння економіки врешті решт зупиниться. Але не завдяки “реформаторським” зусиллям нинішньої влади. Зруйнована українська економіка у своєму падінні сягне дна, їй просто нікуди буде далі падати. Але процес виповзання з прірви буде дуже важким і тривалим. Бо виробництво всі останні 6-7 років не просто падало - руйнувалися продуктивні сили, нищився виробничий, науково-технічний, інтелектуальний потенціал, підривалися самі основи життєдіяльності суспільства, що відкинуло ще недавно передову країну Європи щонайменше на півстоліття назад. Це - тяжкий злочин режиму перед своїм народом, перед Україною, і за нього доведеться відповісти.
Поглиблення і конституційне закріплення контрреволюційного перевороту
Незважаючи на згубність нинішньої політики влада настирливо з постійно наростаючою енергією продовжує її насаджувати в суспільстві.
Правлячому режиму вдалось шляхом тиску, шантажу та обману нав’язати Верховній Раді прийняття антинародної за своїм змістом Конституції. Всупереч волі більшості трудящих вона закріпила зміну суспільно-політичного ладу, дала правові умови для реставрації капіталістичних порядків, утвердження в усіх сферах суспільного життя пануючих позицій кримінальної і компрадорської буржуазії та корумпованого чиновництва. Ця Конституція встановила практично необмежену владу Президента, закріпила ліквідацію більшості соціальних завоювань трудящих часів соціалізму, а відтак - подальше суттєве погіршення життя народу, можливість насаджувати буржуазно-націоналістичну ідеологію.
Якщо середньомісячна заробітна плата у доларовому обчисленні зросла порівняно з 1994 роком у 4 рази, то ціни і тарифи на послуги - виросли в 10 і більше разів.
Щодня в Україні відбувається понад 20 убивств, у тому числі 8-12 - замовних і близько 40 самогубств. Лише в минулому році покінчили з собою понад 15 тисяч громадян. Практично ліквідовано систему безоплатної медицини. Хоча в Україні 5 млн. громадян мають сердечні захворювання, мільйон хворіє на цукровий діабет, зареєстровано: 1,2 млн. психічно хворих, 45 тисяч наркоманів, 20 тисяч хворих на СНІД і 200 тисяч ВІЧінфікованих. Щорічно вимирає 300-тисячне місто і йде жвава торгівля дітьми. Понад мільйон дітей - це сироти і напівсироти, майже мільйон - безпритульні. Серед підлітків у 45 разів зросла захворюваність венеричними хворобами. Як бачимо, підрубується основа майбутнього.
Десять мільйонів співгромадян, не маючи, можливості реалізувати конституційне право на працю, змушені шукати хоч якусь роботу в Німеччині, Польщі, Чехії, Угорщині, Туреччині, Росії та інших державах, чи займатися “човниковим” бізнесом. Понад 12 мільйонів тих, хто рахується на роботі, систематично не одержують заробітної плати.
Одне слово, нинішній геноцид влади проти власного народу, глибоко антигуманний характер правлячого режиму можна висловити відомими хрестоматійними словами ніби сьогодні сказаними нашим Великим Кобзарем: “доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають”!
Політика капіталізації призвела до глибоких змін у соціально-класовій структурі суспільства, відкинула його в цьому відношенні принаймні на 70 років назад.
Нова буржуазія прагне закріпити своє панування насамперед на базовому, соціально-економічному рівні. Підтвердженням цього є формування притаманних капіталістичному суспільству злочинного первісного накопичення капіталу соціально-економічних укладів.
Сьогодні в суспільстві вже чітко визначилися такі уклади, кожен з яких має власні інтереси і суперечності.
Насамперед це - державний капіталізм, що виник на базі колишньої загальнодержавної власності у формі акціонерних чи державних підприємств. Якщо буржуазія та частина директорського корпусу за рахунок пограбування загальнонародної власності виграли економічно, то наймані працівники - робітники, інженери, службовці - програли в усьому. Це загострює внутрішні суперечності у цьому секторі.
Безумовно, головна наша опора тут - наймані працівники, перш за все робітники, інженерно-технічний персонал. Проте не можна відкидати й ту частину директорського корпусу, яка не сприймає політику насильницької капіталізації, прагне зберегти трудові колективи, робить все можливе, аби не дати загинути трудівникам.
Другий уклад - приватнокапіталістичний.
Тут варто розрізняти - приватний виробничий і приватний торгово-банківський капітал.
На етапі виходу з кризи підкреслюю: на цьому етапі той капітал, який створений без порушень діючого законодавства, дає людям робочі місця та заробіток, продукує потрібні суспільству товари і послуги, міг би бути підтриманим партією.
Щодо торгово-спекулятивного та банківського капіталу, то потрібно твердо обстоювати нашу принципову програмну позицію - націоналізація банків, введення державної монополії на зовнішню торгівлю, державне регулювання цін, в т.ч. фіксовані ціни на товари народного споживання, основні продукти харчування, дитячі товари, ліки, оплату житлово-комунальних послуг, запровадження народного, робітничого контролю.
Третій уклад - кооперативний.
Попри шалений тиск, цей уклад, особливо на селі, все ще не втратив соціалістичного потенціалу.
Зрозуміло, і тут поглиблюється прірва між селянином-трударем та новими куркулями і поміщиками, які зростають на розкраданні колективної власності і експлуатації рядових працівників. При цьому варто ні перебільшувати, ні применшувати деформацій і майнового та соціально-класового розшарування на селі. Ці процеси ще не набрали стійкого характеру, не всі керівники сільських підприємств прагнуть стати поміщиками. І з ними треба працювати.
Що стосується колгоспників, у т.ч. спеціалістів, то вони в переважній більшості готові підтримати комуністів. Але рівень нашої роботи серед сільських трудівників і пенсіонерів треба рішуче активізувати.
Четвертий уклад - дрібнотоварний.
Він представлений ремісничими майстернями, дрібними ремонтно - будівельними фірмами, підсобними і фермерськими господарствами, перукарнями, кафе та їдальнями, тощо.
Компартія може підтримати таку форму діяльності, такий тип господарювання, допоки її представники не допускатимуть привласнення чужої праці, чесно сплачуватимуть податки.
І нарешті, уклад, який паразитує, маскуючись у всіх соціально-економічних секторах. Йдеться про тіньовий капітал.
Тут знову ж таки, треба відрізняти той тіньовий сектор, в якому великі групи людей змушені діяти заради виживання своїх сімей, і той, що створено заради збагачення жируючої сволоти. Якщо перший можна умовно назвати трудовим, то другий - відверто спекулятивно - кримінальним. З “тіньовиками”-трударями, треба наполегливо працювати, переконувати їх у гуманізмі мети і цілей комуністів. Мафіозних “тіньовиків”-бізнесменів слід розглядати, як злодіїв, шахраїв, як криміналітет. А злодіям, звісно, місце - за ґратами.
Не претендуючи на повноту аналізу, ми виклали наше бачення формування багатоукладності, що стає реальністю у нашому суспільстві і своє відношення до неї з позиції інтересів трудящих.
Для нас важливо уважно аналізувати ці процеси, повніше враховувати їх, бо без цього неможливо вірно визначити ставлення до тих чи інших більш-менш значних соціальних груп населення, знайти “болючі” місця в кожному з цих укладів, виробити правильний підхід. У багатоукладному суспільстві одномірна формула “наш - не наш” неприйнятна, а якщо її вперто триматися, вона стає просто шкідливою. Необхідно виробляти диференційну тактику дій, в якій кожний чесний громадянин міг би бачити свій інтерес. Такий підхід зовсім не означає відмови від класових позицій. Залишаючись виразниками інтересів робітничого класу, селянства, трудової інтелігенції, виробляючи тактику боротьби, ми повинні шукати підтримки серед всіх, хто незадоволений режимом, хто готовий стати в ряди опозиції, об’єднатися навколо програмних цілей нашої партії.
При цьому необхідно враховувати, принаймні, дві дуже суттєвих обставини.
Перша - це нинішній стан суспільства. Мільйони людей збиті з пантелику брехливою пропагандою, психологічно надломились, багато з них втратили політичні і соціальні орієнтири, не вірять і не довіряють нікому. Вони переймаються однією турботою - як вижити.
Саме цим пояснюється та обставина, що при незаперечному зростанні у суспільстві невдоволення політикою і діями влади, про що свідчать чисельні масові акції протесту останніх років, більшість громадян все ще сторониться участі у політичній боротьбі.
Ми не можемо не врахувати й того, що широкі маси трудящих не звільнилися від антикомуністичного дурману, упередженості до соціалізму, наївної віри в те, що кучмівські “реформи” кінець кінцем призведуть до процвітання.
Все це висуває перед партією, як завдання надзвичайного, першорядного значення, - пробудження і організацію мас.
Друга обставина. Режим ще не вичерпав можливостей для маневрування, обману мас, цинічного маніпулювання їх свідомістю і діями. Більше того, режим, навіть не маючи в масах широкої підтримки, не тільки виявляє політичну живучість, а й за роки президентства А.Кучми ще більше розширив арсенал важелів свого панування.
Націоналістичний ідеологічний тоталітаризм і деградація духовної сфери
Тотальна криза охопила не лише економічну і соціальну сфери та призвела до майнового розшарування і загострила класові суперечності, вона завдала нищівного удару по інтелектуальному та духовному потенціалу народу.
Вже найближчими роками ми відчуємо трагічні наслідки фактичної ліквідації системи безоплатної середньої та вищої освіти. Наука України дійшла до тієї критичної межі, за якою розпад провідних наукових шкіл набуде незворотнього характеру. Близько половини існуючих наукових колективів вже стали недієздатними. Тільки в 1995 році з наукових установ вибуло 557 докторів наук (17 /о від їх загальної кількості). Приховане безробіття у наукових закладах досягло 90 відсотків. Групова еміграція привела фактично до руйнації біологічної, фізико-математичної, кібернетичної галузей науки. Діючий кадровий потенціал науки тільки за останні п’ять років скоротився в 16 разів. За бюджетними витратами на науку Україна практично стала в один ряд з найменш розвиненими і найбіднішими країнами світу (1991р. - 3,1% ВВП, 1997р. - 0,46% ВВП). Таке становище зумовлено не тільки об’єктивними, а й суб’єктивними причинами, існуванням як зовнішніх, так і внутрішніх сил, не зацікавлених у існуванні технологічно розвинутої Української держави.
Понад 5 тисяч викладачів, у тому числі 400 докторів наук, через систематичну невиплату їм зарплати, залишили ВУЗи.
У більшості галузей знань фактично припинилось видання серйозних наукових і науково-популярних праць, хоча прилавки книгарень та лотків завалені мотлохом.
Ледве жевріють українське кіномистецтво, знані в усьому світі театральні заклади. Зруйнована створена за радянські часи мережа загальнодоступних клубів, бібліотек, музеїв, товариств і гуртків, через які мільйони людей, передовсім діти, молодь прилучалися до знань, культури, розвивались духовно і морально, продуктивно використовували свій вільний час.
Роки капіталістичної реставрації позначені шаленими зусиллями антинародного режиму витравити із свідомості і життя притаманні нашому народові з глибини віків гуманістичну мораль, колективістські засади, інтернаціоналістські переконання, вірність дружбі з народами, з якими нас об’єднують багатовікова спільна доля, спільні інтереси. Намаганнями сфальсифікувати історію, насадити націоналістичну ідеологію, міщанську психологію, окультизм, відкрити безперешкодні можливості для пропаганди насильства, жорстокості, розпусти, масової культури по-американськи, безкарності.
Наслідком цього стали небезпечне поширення бездуховності і цинізму, передусім у молодіжному середовищі, неповаги до людини, черствості і байдужості, небачений розгул злочинності, приборкати яку нинішній режим виявився нездатним.
Поглинуті боротьбою за виживання, чимало громадян навіть не замислюються над тим, що відбувається у цій сфері. А чимало є й таких, хто вірить, що це і є “духовне відродження” України.
Насправді ж проти нашого народу здійснюється духовний геноцид, мета якого - зламати дух, паралізувати волю, відняти історичну пам’ять - той стрижень, завдяки якому населення стає єдиною спільністю - народом, а країна - його Вітчизною. Пам’ятаймо, не війною, не зброєю і навіть не економічно переміг імперіалізм у “холодній війні”. Він здобув перемогу за допомогою, насамперед, політики духовного геноциду та ідеологічного розбою проти Країни Рад. Тепер, володарюючи в Україні, прислужники міжнародного фінансового капіталу проводять цю політику з ще більшою енергією, тотально. Бо. ж добре усвідомлюють, що деморалізований народ - слабкий, беззахисний, швидше вимирає і не здатний чинити опору.
Наш обов’язок - допомогти народові пізнати правду й смисл цього духовного геноциду, мобілізувати свої сили проти нього.
При цьому необхідно наголосити, що у сфері духовного життя народу України є особливість, котра не має аналогів в інших колишніх союзних республіках, і яку ми повинні повніше враховувати в партійно-політичній та ідеологічній діяльності. Йдеться про специфічні умови, регіональні відмінності України, територію якої умовно складають революційний Схід, політично інертний Центр і пронаціоналістичний Захід. Безумовно, не все населення східної і південної частин республіки підтримує комуністів. Так само, як і далеко не кожен, хто мешкає у центральних областях, байдуже спостерігає за перебігом подій. Водночас і на Галичині Буковині, на Волині й Закарпатті крім антирадянськи - налаштованого загалу є чимало щирих прибічників соціалістичної ідеї.
Партійні комітети і осередки на місцях не можуть не враховувати цих регіональних особливостей. При цьому, звичайно, ні в якому разі не можна поступатись основоположними програмними принципами, треба неухильно дотримуватись єдиної для всіх партійців політичної платформи.
Ще один висновок - політика ідеологічного тоталітаризму, яку влада підсовує нашому народу у обгортці “національної ідеї”, не має перспективи. Варто переконливо показувати громадськості, що гаслами про «власність» і “власника”, “суверенітет”, “національне відродження”, “національну ідею” і тому подібне ті, хто приватизував владу чи крутиться біля можновладців, прикривають головне - боротьбу проти Комуністичної партії, проти нашої ідеології. При цьому у свідомість громадян підступно закладаються стереотипи: всі, хто ходить під червоними стягами - антидержавники, вороги України, а хто носить жовто-блакитні кольори, - це борці за Україну.
Ми категорично відкидаємо подібні злісні вигадки. У комуністів, прапор яких -червоний, а вибір - соціалістичний, душа більше болить за Україну, за щасливе майбуття и народу, ніж у “нацпатріотів”, котрі привласнили монопольне право заявляти про свою любов до України.
Ми твердо стоїмо на позиціях відродження і зміцнення Української держави. Але, повторимо, як держави - Радянської, як держави - соціалістичної, авторитетного члена добровільного братського союзу таких же суверенних, рівноправних держав. Саме в цьому об’єктивно полягає національний інтерес України.
Щодо “національної ідеї”. Навряд чи хто наважиться заперечувати, що кожній країні потрібна інтегруюча ідея, яка б могла об’єднати все суспільство. Згуртувати не за примусом, не тому, що її, цю ідею, оголошують, на порушення Конституції, обов’язковою для всіх, державною ідеологією, нав’язують суспільству, як це прагнуть зробити відносно так званої “української національної ідеї” - націоналістичної за своїм змістом, пройнятої вихваленням “виключних заслуг і чеснот” однієї нації, неповаги до інших народів, передусім до братнього російського народу.
Ми не проти національної ідеї, здатної об’єднати народ і допомогти йому вибратись з соціально-економічної прірви. Але для комуністів такою життєво спроможною ідеєю, провідною зорею є справжнє народовладдя у формі Рад, соціалістичний спосіб виробництва на основі загальнонародної власності, дружба й пролетарський інтернаціоналізм, вищим проявом якого має бути добровільний союз рівноправних братніх народів.
Наріжним каменем у підвалини такої загальнодержавної ідеї має лягти програмна вимога партії щодо надання російській мові статусу державної. Наголошую: це наша принципова позиція і необхідно деяким з наших товаришів припинити спекуляції навколо даної проблеми. Компартія наполегливо добиватиметься, щоб мова Пушкіна і Леніна, мова, якою послуговується майже половина населення України, офіційна мова ООН і засіб міжнаціонального спілкування сотень мільйонів, була разом з українською - державною.
Ось таку консолідуючу ідею пропонують комуністи і кличуть усіх справжніх, а не записних, патріотів, згуртуватися навколо неї і усунути від влади нинішній режим, вивести Україну на соціалістичний шлях, на стовпову дорогу невпинного прогресу, духовного розквіту, соціальної захищеності та матеріального достатку, покласти край реставрації капіталізму.
Так має бути! На тому й стоїмо!
Небезпечний поворот у зовнішній політиці
Міжнародна діяльність “самостійників” виявилась такою ж руйнівною і бездарною, як і їхня внутрішня політика. Зовнішньополітична “доктрина” України, заснована на примарних постулатах “стратегічного партнерства” з США і форсованої інтеграції у європейські та північноатлантичні структури, як показує аналіз, потерпіла нищівний крах.
Це партнерство обернулося затягуванням боргового зашморгу МВФ на шиї “молодшого партнера”, - брутальним втручанням міжнародних фінансових інститутів у внутрішні справи України.
З підписанням Хартії про особливе партнерство з НАТО нашій країні відводиться нікчемна, ганебна, по суті, зрадницька роль “буферної зони” між Росією та державами-членами НАТО.
Політикою Кравчука-Кучми, діями їхніх урядів Україна доведена до такого стану, коли йдеться про ймовірність існування її як суб’єкту світової спільноти.
Покірливе слідування “поводирів нації”, що сповідують принцип “Чого бажаєте?”, у фарватері американо-натовської політики, неухильно веде Україну до геополітичного тупика. Вкрай ослаблена в економічному відношенні, затиснута в лещата тотальної корупції і патологічного націоналізму, країна стрімко позбавляється традиційних партнерів і на Заході, і на Сході, все більше ізолює себе на міжнародній арені. Користуючись цим, Захід досить успішно розігрує “українську карту” і в стрімкому просуванні НАТО на Схід, і у всебічному послабленні позицій Росії в Європі, і в жорсткому стримуванні реінтеграційних процесів на пострадянському просторі.
Наслідком найгрубіших зовнішньополітичних прорахунків режиму зовнішня політика України тупцює на місці з явним креном у бік “нового атлантизму”.
Можна не сумніватися, що після досягнення своїх цілей західні “благодійники” втратять практичний інтерес до України й залишать її на периферії своїх геополітичних інтересів.
Міжнародне становище України визначається сьогодні багатьма політикоутворюючими факторами. Це перш за все жорстка боротьба США і країн Західної Європи за просування своїх інтересів у східноєвропейському регіоні та витіснення Росії на європейські задвірки, яка неодмінно приведе до загострення імперіалістичних суперечностей серед союзників на європейському континенті.
Це відсутність єдності у натовських лавах, що на наш погляд, надає Україні відносно сприятливі можливості для проведення політики гнучкого маневрування, підвищення її ролі у формуванні загальноєвропейських процесів.
Однак, правляча верхівка України позбавляє 50-мільйонну країну права голосу навіть у визначенні власної долі. Авантюристичний курс Президента і його оточення межує із зрадою національних інтересів. Підписання ним Хартії Україна - НАТО перетворює Україну у натовську вотчину. В цих умовах не виключається, що адміністрація А.Кучми може в будь-який момент дати згоду на розміщення натовських військ та інфраструктур на території України, навіть не будучи членом альянсу.
Практика “утихомирення” на Балканах, у зоні Перської затоки і Карібського моря не залишає сумнівів у справжніх намірах новоявлених “миротворців”. Вони полягають у розширенні і закріпленні своїх інтересів, впливів та позицій у стратегічно важливих районах світу під прикриттям врегулювання локальних конфліктів. З геополітичної точки зору, як відомо до таких відноситься й Україна.
Усвідомлюючи свою відповідальність за мирне майбутнє нашого народу, ЦК Компартії України докладав зусиль до того, щоб добитися докорінного повороту у зовнішній політиці, спрямувати її у русло розвитку добросусідських відносин на Заході і Сході, Півночі і Півдні. У заявах ЦК з приводу розширення НАТО на Схід і підписання Хартії Україна - НАТО накреслено конкретний план дій проти втягування України в натовські авантюри, який одержав широку підтримку з боку всіх людей доброї волі. Сотні тисяч робітників, селян, службовців та студентів сказали на масових мітингах і демонстраціях, на лініях пікетів рішуче “Ні!” НАТО.
Особливо ефективними у цьому напрямку були всеукраїнські акції у Євпаторії та протести у Миколаєві і Одесі проти проведення натовських навчань “Сі Бриз-97″ у серпні ц.р.
Фракція комуністів у Верховній Раді активно виступає проти розширення НАТО на Схід, проти втягування України в натовські структури, координуючи свої дії з антинатовськими парламентськими групами у Росії, Білорусії. З цією метою використовується і парламентська трибуни у Раді Європи. Депутати-комуністи стали ініціаторами створення позафракційного депутатського об’єднання “Україна - поза НАТО”, в яке ввійшли близько 200 народних обранців. За їх наполяганням у Верховній Раді двічі заслуховувались звіти міністрів закордонних справ і оборони України. На жаль, сил лівого блоку і названого об’єднання не вистачило щоб блокувати проведення натовських навчань покласти край антинаціональній, по суті, зрадницькій політиці Кучми-Горбуліна-Удовенка-Кузьмука.
У зв’язку з цим завдання номер один у зовнішньополітичній діяльності партії полягає у подальшій мобілізації громадської думки на підтримку антинатовських вимог комуністів, у розширенні та зміцненні рядів прихильників миру. ЦК вважає за необхідне і далі послідовно відстоювати курс на розвиток відносин дружби і співробітництва з усіма миролюбними народами, наполегливо боротися проти експансії НАТО на Схід та втягування в цього України, за створення без’ядерної зони у Центральній і Східній Європі, ліквідацію Північноатлантичного пакту як релікта “холодної війни”, підвищення ролі ООН і ОБСЄ у забезпеченні миру і міжнародної безпеки.
Переконані, що делегати з їзду підтримають ініціативи:
-
звернутися до братніх партій з пропозицією провести в наступному році Міжнародну зустріч комуністичних і робітничих партій для обміну думками відносно створення народного фронту боротьби за мир і міжнародну солідарність, за національну незалежність і невтручання у справи суверенних держав, за демократію і соціальний прогрес, а також провести у місті-герої Києві у серпні 1999 року (напередодні 50-річчя заснування Північноатлантичного пакту) Всесвітній народний трибунал для викриття імперіалістичноїпропаганди про “відкритість”, “миролюбність” та “оновлення” НАТО.
Зрадницька політика Горбачова та окремих осіб, що входили до складу керівництва КПРС останніх років, стала однією з основних причин тимчасової поразки соціалізму, розгрому партії Леніна і розвалу першої у світі Країни Рад. Вірус ідеологічного плюралізму, внесений у комуністичний рух, соціалістичну співдружність, сприяв скочуванню багатьох партій на шлях псевдомарксизму, ревізіонізму і ліквідаторства, як наслідок, розпаду світової соціалістичної системи.
У багатьох колишніх союзних республіках, у тому числі і в Україні, після контрреволюційного перевороту Компартії були безпідставно заборонені. Партійні і робітничі лідери, активісти, а не рідко й рядові комуністи піддані безпрецендентному цькуванню, жорстким репресіям.
Терором проти комуністів обернулися так звані “бархатні революції” в ряді колишніх соціалістичних країн Східної Європи.
Судове свавілля, брутальне нехтування правами людини - переконливе свідчення реакційної сутності так званої “правової” держави у капіталістичному світі, істинної ціни демагогічних розпатякувань про “ідеологічний плюралізм”, якими задурювали голови наївним людям “демократи”.
Від імені комуністів, усіх чесних людей України дозвольте висловити братню солідарність з нашими товаришами - комуністами, які стали жертвами політичних репресій, побажати їм мужності і стійкості у боротьбі за свої права.
Ні політичне шельмування, ні судово-поліцейські репресії не змогли зупинити закономірний процес відродження комуністичного руху. Твердження наших політичних противників про “відхід комуністичної ідеї в історичне небуття”, про поховання “привиду комунізму” виявились і передчасними, і перебільшеними.
Міжнародна зустріч комуністичних і робітничих партій, що відбулося в Горках Ленінських 15-16 квітня та зустріч у Москві представників 82 зарубіжних партій і рухів, які брали участь у роботі IV з’їзду КПРФ, засвідчили, що компартії не зійшли з історичної арени.
Ми щиро раді новій зустрічі на нашому з їзді з братами по класу, мужніми борцями за ідеали комунізму, за інтереси людей праці, за мир, демократію і свободу для всього людства. Від усієї душі бажаємо їм успіхів та щастя!
Гострота нинішньої ситуації у світі, що, характеризується посиленням реакції по всіх лініях, настійно вимагає подальшого зміцнення міжпартійних зв’язків, постійного співставлення досвіду, обміну поглядами на розвиток сучасного революційного процесу. Це не тільки неодмінна умова ефективності спільних дій у міжнародному масштабі, а й необхідна складова успіху у вирішенні національних завдань кожною компартією.
У звітному періоді активізувалися контакти і співпраця Компартії України з КПРФ, Компартією Куби, Трудовою партією Кореї, іншими братніми партіями як ближнього, так і далекого зарубіжжя. Делегації нашої партії брали участь у роботі заїздів братніх партій, що діють на території колишнього СРСР, а також Компартії В’єтнаму, Французької Компартії, Робітничої партії Туреччини та інші. З рядом братніх партій встановлено і підтримується постійне листування, обмін інформаційними матеріалами. Президією ЦК було прийнято Заяву на захист жертв політичних репресій у ФРН, фракцією комуністів з цього питання направлено Звернення до Бундестагу ФРН.
Інтереси боротьби за спільні цілі вимагають і далі розвивати та зміцнювати співробітництво братніх партій. На нашу думку, назріла необхідність грунтовно обговорити ці питання на Міжнародній зустрічі представників комуністичних і робітничих партій, яку можна було б провести у наступному, 1998 році, коли виповнюватиметься 150-річчя “Маніфесту Комуністичної партії”.
Зрозуміло, що особливе значення для нас має згуртування дій комуністів на терені нашої єдиної Вітчизни. Адже саме комуністи спільно з іншими прогресивними силами мають відіграти вирішальну роль у відродженні добровільного Союзу рівноправних суверенних держав. На передній план тут, звичайно, висувається проблема єднання найближчих між собою російського та українського народів.
Згадаймо безсмертний заповіт Леніна: тільки “При єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови”. (ПЗТ, т. 24, с. 125). Історія повністю підтвердила справедливість провіщого застереження вождя: “Коли ми не зуміємо зберегти найтіснішого союзу між собою (В.І.Ленін мав на увазі Союз України і Росії), … союзу проти капіталістів і куркулів наших країн і всіх країн, тоді справа напевно загине на довгі роки в тому розумінні, що і Радянську Україну і Радянську Росію тоді зможуть задавити і задушити капіталісти” (ПЗТ, т.40, с.45).
На жаль, не зберегли, і це стало найбільшою трагедією в історії наших народів, і якщо хочете - всього людства. Тепер нам доводиться знову, але по-новому завойовувати свободу, відроджувати підвалини нового об’єднання радянських народів. Першим конкретним кроком на цьому шляху, за нашим переконанням, має бути підтримка Союзу Росії і Білорусії, приєднання до нього України.
Три Конгреси народів СРСР, програмні документи братніх партій свідчать про те, що в усіх нас, радянських комуністів підхід до цієї архіважливої справи спільний - ленінський. Відродження союзної держави має відбуватися тільки не насильницьким шляхом, виключно на добровільній основі, на базі реальних спільних інтересів усіх народів, що мешкають на великому євроазійському просторі.
Ми із задоволенням сприйняли пропозицію Секретаріату Ради СКП-КПРС і Комітету народів СРСР - провести Асамблею у столиці Київської Русі, “матері городов руських”, місті-герої Києві, на якій обговорити проект Основних положень Договору про Союзну державу.
Рух за воз’єднання радянських народів шириться. Наш обов’язок - злити прагнення мільйонів до возз’єднання з вимогами повернути владу людям праці у єдиний потужний потік боротьби за велику могутню соціалістичну Вітчизну.
ВІДНОВЛЕННЯ СОЦІАЛІСТИЧНО! СПРЯМОВАНОСТІ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА - ЄДИНО МОЖЛИВИЙ ШЛЯХ ПОРЯТУНКУ УКРАЇНИ
ТА ЇЇ НАРОДУ
Товариші!
Період після II (XXX) заїзду Компартії України переконливо показав, що реставрація капіталістичних порядків поглибила кризу в усіх сферах життя. Стає все очевиднішим, що врятувати Україну може відновлення соціалістичної спрямованості розвитку суспільства, добитися якого можна лише відібравши владу у капіталізаторів і повернувши її трудовому народу.
Розвіялися ілюзії щодо здатності режиму після минулих парламентських і президентських виборів радикально змінити політичний курс, підпорядкувати внутрішню і зовнішню політику України інтересам трудового народу.
Наша партія однозначно заявила про рішучу опозицію режимові. З цього й виходив Центральний Комітет у своїй практичній діяльності.
Наша позиція не зводилася до того, щоб, як твердять деякі “партнери”, “сидіти у сесійній залі і критикувати”.
Виступаючи проти дій урядових структур, які зачіпають інтереси трудящих, Центральний Комітет - безпосередньо - пропонував конкретну програму відвернення національної катастрофи і виведення України з всеохоплюючої кризи, схвалену Всеукраїнською конференцією комуністів, що відбулася у квітні минулого року.
Виходячи з принципових положень програми, народні депутати-комуністи внесли на розгляд Верховної Ради проект Закону “Про основні засади соціально-економічної політики України на період виходу з кризи”. Проект комуністів передбачає докорінну зміну всієї системи соціально-економічних відносин, реформування економіки і соціального життя в інтересах трудящої більшості, а не зграї хижаків і бандитів, пропонує будувати суспільство на засадах соціалізму, справжнього народовладдя, а не впроваджувати базарний, грабіжницький капіталізм, і не продовжувати колонізацію України. Сам факт внесення законопроекту має суттєве політичне значення, бо розбиває побрехеньку націонал - “демократів”, перевертнів - коммутантів про те, що комуністам нема чого запропонувати народу.
Положення цього документу, що грунтуються на вимогах нашої партійної Програми, покладені в основу передвиборної платформи Комуністичної партії, яку ми маємо прийняти на заїзді. її зміст, на наш погляд, ємко і точно відображений у назві Платформи: “Трудящим - Радянську владу! Суспільству - соціалізм! Україні - добровільний Союз рівноправних братніх народів!”
Ми усвідомлюємо, що руйнування основ держави - економіки, величезні. Що для її відновлення потрібні значні зусилля трудящих, великі фінансові та сировинні ресурси. І все ж ми впевнені в реалістичності нашої платформи. У нашого народу є безцінний досвід соціалістичного будівництва, у тому числі - післявоєнної відбудови народного господарства. У нас є досвідчені кадри керівників, які не сприйняли курсу капіталізації. Ще збереглася армія інженерів, техніків, висококваліфікованих робітників, вчених, інших спеціалістів інтелектуальної праці.
Основні фінансові джерела відновлення соціалістичних засад економіки, її поступального розвитку і забезпечення гідного людини життя трудящих Компартія бачить у ліквідації тіньового паразитичного бізнесу, в припиненні витоку капіталу за кордон, в забезпеченні ефективного і скоординованого використання прибутку, в надходженнях від відбудованого промислового та сільськогосподарського виробництва, які будуть зростати.
Розробляючи платформу, ми намагалися врахувати регіональні особливості розвитку економіки, позначити її пріоритетні галузі. До таких, на наше тверде переконання, насамперед
мають належати: вугільна і металургійна промисловість Донбасу і Придніпров’я, енергетика, машинобудування, передовсім, сільськогосподарське та галузі військово-промислового комплексу.
Наша Платформа розрахована на перехідний період - найближчі 3-4 роки і випливає з реалій, що склалися в країні за час так званих “реформ”. Вона базується на творчому переосмисленні ленінських принципів - НЕПу.
Ленінське положення про те, що на шляху від капіталізму до соціалізму неможливо обминути перехідний період, надзвичайно актуальне й сьогодні. Держкапіталізм на цьому відрізкові в умовах Радянської влади, писав Ленін, - “є переддвер’ям соціалізму” (ПЗТ, т.36, с.294).
Глибокі, науково обгрунтовані ленінські думки дуже важливі для нас. Вони особливо відповідають другому етапові нашої боротьби, який визначено у Програмі партії.
Бурхливі дискусії і боротьба пристрастей в останні роки виявили важливу обставину - відрадну і надихаючу. Після стількох випробувань, драматичних ситуацій і трагічних перепадів з кожним днем все більшає тих, хто схиляється до історичного вибору, який зробив наш народ у 1917 році - вибору на користь соціалізму.
Соціалізм ми бачимо як лад справжнього, дійсного гуманізму, при якому весь розвиток суспільства спрямований на задоволення потреб людини, на її всебічний розвиток.
Соціалізм ми бачимо як лад ефективної і динамічної планової економіки, яка опирається на загальнонародну власність, новітні досягнення науково-технічного прогресу і забезпечує найвищу продуктивність праці.
Соціалізм ми бачимо як лад соціальної справедливості, суспільство, в якому найвище цінуються і гідно винагороджуються матеріально і морально здібності людини, її плодотворна праця, майстерність і талант.
Соціалізм ми бачимо як суспільство високої культури і моралі, що успадковує і примножує найкращі досягнення духовного розвитку людства, його багатющий моральний досвід.
Соціалізм ми бачимо як лад дійсного народовладдя, як суспільство глибокого і послідовного демократизму.
Соціалізм ми бачимо як лад справжньої рівності усіх націй і народностей, добровільно об’єднаних у Союз, як суспільство, де торжествують інтернаціоналізм і братерство народів.
Нарешті, соціалізм ми бачимо як лад, природі якого органічно присутнє прагнення до миру, рівноправного співробітництва між народами і державами.
Саме вперед, до такого соціалізму ми кличемо трудящих і говоримо: не соціалізм як напрям розвитку суспільства треба оновлювати, а оновити слід практику соціалізму!
Закликаючи трудящих у березні наступного року підтримати нашу передвиборчу платформу своїми голосами за комуністів, ми усвідомлюємо, що у них є підстави бути невдоволеними діяльністю Верховної Ради, нашої фракції у ній. Хоча саме завдяки твердій позиції комуністів та представників інших лівих сил поки вдалось відвернути здійснення планів уряду і Президента позбавити громадян, передусім соціально найменш захищені категорії - ветеранів війни і праці, чорнобильців, афганців-залишків соціальних гарантій, вдалось присікти зазіхання капіталу на права, декларовані навіть буржуазною Конституцією, вдалось подолати вето Президента на Закон про мінімальний розмір пенсії в сумі 70,9 гривень.
Не можемо ми бути вдоволеними і рівнем дисципліни та партійної відповідальності частини народних депутатів-комуністів. Про що неодноразово й детально йшла мова на пленумах Центрального Комітету. Є надія, що формуючи кандидатів у народні депутати на наступні вибори при максимальній участі первинних осередків ми уникнемо помилок, допущених у 1994 році.
Правда вартує відзначити і такі факти.
Наскільки важкі навантаження, який неймовірний морально-психологічний тягар несуть сумлінні народні обранці свідчить передчасна зупинка серця у комуністів Віталія Юрковського і Миколи Заварзіна.
Наскільки небезпечними бувають наполегливі дії принципових борців проти “прихватизації” всенародного добра показує загадкова трагедія із членами ЦК Михайлом Мясковським та Сергієм Драгомарецьким.
На 43 році підступна хвороба вирвала з наших лав лідера харківських комуністів Миколу Кашлякова. Чимало запитань залишила по собі трагічна смерть севастопольчанина Георгія Шевченка, який так і не встиг приступити до виконання своїх депутатських повноважень.
Отож, на превеликий жаль, бути народним депутатом, не лише почесно, а й часто -небезпечно.
І ще три принципових моменти, пов’язані з виборами до Верховної Ради і місцевих Рад.
По-перше. Не забуваймо про особливе значення наступних виборів. Історичне завдання - провести в парламент більшість дійсних представників трудящих. Крім того, ми закликаємо партійні організації і партійні комітети, всю партію не захопитися настільки виборами до Верховної Ради, щоб упустити не менш важливе питання виборів органів місцевого самоврядування.
По-друге. Усвідомлюючи міру відповідальності за рівень підготовки до виборів та формування партійного списку, якщо буде підписано Закон вноситься пропозиція наприкінці жовтня провести другий етап з’їзду, де всебічно розглянути ці питання.
Комплектування списку має здійснюватись, на думку Президії ЦК, за квотним принципом - по регіонах, а з’їзд, після всебічного обговорення, затвердть його.
Але передвиборну роботу якомога інтенсивніше треба розгорнути вже зараз. Особливо серед ветеранів - нашої опори. Якщо вони (а це - 14 мільйонів) та їх рідні підтримають нас, то більшість у парламенті і місцевих Радах - буде забезпечена.
Пильної уваги потребує молодь. Весь ідеологічний і пропагандистський арсенал слід спрямовувати на те, щоб допомогти молоді усвідомити безперспективність для них капіталізму, який вже поламав долі тисяч і тисяч юнаків та дівчат.
По-третє. Наш з’їзд має визначитися у питанні блокування Компартії з іншими політичними партіями. Наша позиція тут чітко викладена у документах липневого Пленуму ЦК. Хочу ще раз наголосити:
при виборах до місцевих Рад, по мажоритарних округах до Верховної Ради комуністи повинні найтісніше співпрацювати з Соціалістичною, Селянською партіями та громадськими об’єднаннями - виразниками інтересів трудового народу і виставляти по одному кандидату від цих сил.
По пропорційній системі ми бачимо сенс на вибори до Верховної Ради йти самостійно. Виходимо з тактичних міркувань, з того, що лівоцентриський блок Соціалістичної та Селянської партій і без нашої участі здолає 4-відсотковий бартер і що роздільно ми матимемо більше голосів, ніж в одному блоці.
Сподіваюсь, не потребує детальних роз’яснень істина: чимало виборців можуть віддати голоси лише за соціалістів і представників Селянської партії, але без комуністів. І навпаки, немало буде тих, хто віддасть перевагу лише комуністам. А після виборів, у парламенті необхідно буде виступати єдиним блоком.
Таку позицію одностайно (при одному - проти і одному - що “утримався”) зайняв вересневий (1997 р.) Пленум Центрального Комітету, на якому розглядались документи, які сьогодні винесено на обговорення нашого з’їзду. Учасники Пленуму також підтримали пропозиції багатьох партійних організацій щодо створення передвиборного фонду партії.
ВСЕБІЧНЕ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПОЛІТИЧНЕ ЗМІЦНЕННЯ ПАРТІЇ,
ПОСИЛЕННЯ II ВПЛИВУ В МАСАХ - ГОЛОВНА УМОВА УСПІХУ У
БОРОТЬБІ ЗА ДОСЯГНЕННЯ ПРОГРАМНИХ ЦІЛЕЙ
Товариші !
З часу відновлення і офіційного визнання, а це, нагадаю, сталося 5 жовтня 1993 року, Комуністична партія України, пройшла, принаймні, два етапи. Перший з них - від відродження до II (XXX) з’їзду (березень 1995 року) - був періодом згуртування однодумців - найактивнішої частини членів незаконно забороненої Компартії, об’єднання їх у первинні організації, формування організаційних структур, колективного вироблення і прийняття основного партійного документу - Програми.
Звітний період може бути охарактеризований як період нагромадження сил, подальшої структуризації партії, оволодіння досвідом політичної боротьби в умовах капіталістичної реставрації, опозиції антинародній владі, пізнання і осмислення гірких уроків поразок, конкретизації стратегічних цілей і тактичних завдань, основних напрямів організаційної та ідеологічної діяльності і накреслення нашої Програми по виходу України з соціально-економічної кризи.
Тепер партія вступає у новий період, коли зміст усієї нашої діяльності визначатиме перехід до широкого наступу за усунення від влади правлячого режиму і повернення її трудящим.
Скоординованій, оновленій практиці боротьбі трудящих за свої права повинна відповідати і діяльність партії авангардного типу, яка здатна очолити цю боротьбу.
У зв’язку з цим перед нами постає завдання активізації і радикалізації всієї партійної роботи.
Активізація партійної роботи диктується тим, що у суспільстві затягнувся процес масового пробудження політичної свідомості трудящих, що стримується як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами. До об’єктивних причин необхідно віднести, насамперед, класову розмитість суспільства, постійне намагання правлячої верхівки за настановами заокеанських радників протиставити різноманітні соціальні групи, зруйнувати соціально-класову базу Компартії.
Серед суб’єктивних причин - нинішній стан партії, рівень діяльності її структур, наявність кадрів та іншого потенціалу, необхідного для завоювання комуністами лідируючого політичного становища в суспільстві.
Суттю активізації діяльності партії повинні стати:
-
чітка оцінка соціально-економічної і політичної ситуації на основі марксистсько - ленінського вчення про класову боротьбу в умовах буржуазного суспільства;
-
всебічний, корінний перегляд усіх форм і методів партійної роботи для досягнення максимального політичного результату з урахуванням досвіду як останніх років діяльності партії, так і досвіду наших попередників, насамперед більшовиків-ленінців;
-
досягнення безумовної єдності дій усіх партійних ланок при різноманітності думок і пошуку нових тактичних прийомів класової боротьби;
-
істотне вдосконалення підготовки кадрів широкого партійного активу, якомога швидше становлення і поглиблення професіоналізму партійної роботи;
-
активність дій, чіткість постановки завдань, виключення невпевненої суєти і зайвої мітинговщини, замкненості на внутріпартійних проблемах, та проблемах вчорашнього дня, зміцнення зв’язків з трудящими масами, завоювання їх довіри і набуття авторитету, необхідного для організованої боротьби;
- постійна турбота про творчий розвиток теорії і узагальнення практики класової боротьби в нинішніх умовах, посилення ідеологічної, масово-політичної діяльності.
Оновлення і активізація партійної роботи для нас - не самоціль, а конче потреба досягнення нового якісного стану партії, що диктується загостренням класової боротьби. Це важкий шлях. Бо він передбачає рішучу ломку стереотипів партійної роботи і підходів до неї, подолання негативних проявів у внутріпартійному житті, які дістались у спадок від епохи горбачовізму; без чого неможливе політичне змужніння партії.
Вимагає витримки і терпіння, виваженості і продуманості дій, наполегливості у досягненні тактичних завдань, уміння висувати гасла, які захоплюють і надихають маси трудящих.
Для нашої партії звітний період був позначений зосередженням зусиль на організаційно-політичному зміцненні її і пошуку найефективніших форм і методів роботи, на завоювання політичного лідерства, посиленні впливу комуністів серед робітничого класу, селянства і трудової інтелігенції.
За два з половиною роки після II (XXX) з’їзду відновлено. 123 міських, районних і міськрайонних організацій. Але ще близько 50 партійних комітетів, що діяли до антиконституційної заборони партії, не поновили роботу. Найбільше їх зрозуміло в Івано-Франківській, Тернопільській, Закарпатській, Львівській областях, де владні структури і націонал - екстремістські сили чинять справжній терор проти комуністів. А ось тому, що ще не відроджені партійні організації у деяких районах Вінницької, Дніпропетровської, Житомирської, Київської, Миколаївської, Харківської і Хмельницької областях, важко знайти виправдання.
За звітний період утворено 424 нових первинних партійних організації, загальна кількість їх досягла п’яти тисяч сто сімдесяти двох. За професійним принципом сформовано 1375 первинних осередків, інші організації функціонують за територіальним принципом. За 1995-1997 роки у партію прийнято понад 4 тисячі нових членів. Предметно займаються поповненням партійних рядів Вінницька, Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Запорізька, Харківська обласні і Кримська республіканська партійні організації.
Дещо збільшився останнім часом прийом у нашу партію робітників, селян, учителів, представників інших загонів трудової інтелігенції, студентів. Порівняно з 1995 роком серед нового партійного поповнення майже на 300 збільшилась кількість молодих людей віком до 30 років.
Ріст рядів партії успішніше відбувається там, де партійні організації не замикаються на власних внутріпартійних проблемах, а ведуть повсякденну живу роботу серед людей, піднімають їх на боротьбу за свої права. Успіху досягають там, де робота чітко планується, ведеться системно, з урахуванням перспективи. Де налагоджено облік членів партії. Де уважно враховують здібності і раціонально використовують потенційні можливості кожного комуніста. Де партійні організації володіють ситуацією, об’єктивно оцінюють стан справ, продумано підходять до розстановки комуністів. На жаль, ще не в усіх партійних комітетах і партійних організаціях налагоджено навіть облік комуністів, регулярно збираються партійні внески.
Президія і Секретаріат ЦК постійно тримали в полі зору ці питання, вивчали досвід на місцях. Принципові оцінки і практичні рекомендації були викладені у постанові Президії ЦК “Про роботу партійних організацій Вінницької і Донецької областей по відбору в партію та організаційному зміцненню обласних партійних організацій”. Особливо наголошувалось на тому, щоб партійні організації займались не просто прийомом, а саме відбором у партію, перевіркою політичних і ділових якостей нового поповнення, його вихованням. Враховуючи гіркий досвід КПРС, ми зобов’язані все зробити для того, щоб у наші лави не проникли знову кар’єристи, перевертні, пристосуванці.
У цьому зв’язку доречно зупинитись на деяких моментах, що істотно ускладняють нашу роботу, по формуванню в масах революційної свідомості і високої політичної активності.
Йдеться передусім, про досить поширений у суспільстві синдром недовіри до комуністів, який постійно підігрівається нашими політичними противниками: мовляв, комуністи уже були при владі і не зуміли її утримати.
Водночас ті ж політичні сили, які захопили всі управлінські структури, довели Україну до катастрофи, прагнучи зняти з себе відповідальність за руйнівні процеси в суспільстві, взяли на озброєння й активно ялозять тезу “комуністи, як були при владі, так і залишились”. Це вони винні у тому, що сталося з нашою країною і її народом. І хоч одне твердження виключає інше, наклепників це не хвилює: їм би лише настроїти народ проти комуністів.
З високої трибуни нашого з їзду авторитетно заявляю: оновлена Комуністична партія України немає нічого спільного із зрадниками, вчорашніми носіями партійних квитків. У нашій партії таким місця не має. Шукайте їх у двічі народній, тобто Народно-демократичній, в Аграрній, Ліберальній та інших партійках, в які власті нерідко силоміць заганяють людей, аби створити видимість політичної підтримки антинародного режиму і його згубної для України політики. Немало комутантів, у тому числі недавніх активних “перебудовників”, а нині так званих “демократів” можна надибати у більшості (якщо не у кожній) із сорока шести офіційно зареєстрованих партій. Чималий гурт такого люду сидить на Банківській, і на вулиці Грушевського, в Міністерських, губернаторських та мерських кріслах.
Дуже влучно сказав про таких поет-академік, делегат нашого з’їзду всесвітньо знаний Борис Ілліч Олійник у поемі “Трубить Трубіж”, за яку він удостоєний Ленінської премії ЦК Компартії України:
Вони при кожній владі - на посту:
їм байдуже, яку доїть державу,
Яку продати корогву з держалом, -
Червону чи блакитно-золоту, -
їм головне: напхати в калиту.
Справжніх комуністів, членів нашої партії у зазначених кріслах не має. Отже, не мають під собою підгрунтя і демагогічні твердження - комуністи при владі .
Наша партія готова очолити всенародну боротьбу і привести трудящих до влади, взяти на себе відповідальність за долю держави й суспільства. І твердо віримо, що так і буде! А поки-що, панове комперевертні, готуйтесь до суворого звіту перед народом за своє зрадництво.
Багато партійців, безпартійних громадян звертаються до ЦК, в редакцію газети “Комуніст”, висловлюються на своїх зібраннях, під час зустрічей з секретарями і членами Президії ЦК з пропозиціями виключити усіх зрадників, починаючи від Горбачова, з партії. Що можна сказати з цього прив