Компартія України

ІІ (ХХХ) з’їзд Компартії України

Звіт Центрального Комітету Комуністичної партії України та чергові завдання партії

Доповідь Першого секретаря ЦК Компартії України П.М. Симоненко на ІІ (ХХХ) з’їзді Комуністичної партії України 11 березня 1995 року

Товариші делегати!

Шановні гості нашого з’їзду!

Час, що минув після попереднього з’їзду Компартії України, був одним з дуже склад­них, трагічних періодів в житті України, інших республік злочинно зруйнованого Союзу РСР.

Він відзначений, насамперед, поглибленням всеохоплюючої системної кризи, пород­женої антисоціалістичним переворотом і ан­тинародною політикою буржуазно-націоналістичних сил, що захопили владу в 1991 році, дальшим наступом на права людей праці.

Україна, одна з розвинутих держав Євро­пи з могутнім, унікальним виробничим, нау­ковим, кадровим, інтелектуальним потенці­алом, опинилася перед катастрофою, перед реальною загрозою втрати незалежності і пе­ретворення на колоніально-сировинний при­даток західних капіталістичних держав.

Для нашої партії це був період організаційного становлення, згуртування сил, підновлення зв’язків з масами.

Сьогодні в лавах Компартії України перебуває 140 тисяч комуністів, об’єднаних більш ніж у 5 тисячах первинних партійних організацій. Практично б усіх регіонах відновлено партійні структури.

Отже, с всі підстави сказати: попри всі знегоди, цькування, репресії партія комуністів є, вона живе і діє, її ідеї — соціалістичного відродження, відновлення братнього, рівно­правного Союзу народів поділяють мільйони трудящих. Вона займає чільне місце в міжнародному комуністичному русі.

Відновлення партії відбувалося в умовах поглиблення духовної кризи суспільства, деградації культури і моральності, інтелек­туального та духовного зубожіння нації, масо­вого розтління молоді, утвердження індиві­дуалізму за принципом «кожний для себе», все­дозволеності, псевдокультури та багато іншого.

Безсовісне розграбування створених наро­дом багатств, зрощення мафіозних структур з правлячим режимом вбивають у людей уся­ку віру у справедливість і майбутнє.

Обмеженість дій недемократичними зако­нами, недостатня підготовка кадрів, відсут­ність матеріальної бази, ізоляція і блокада партії засобами масової інформації значно ускладнювали роботу первинних, районних та обласних організацій.

Треба відверто сказати і те, що ми не були готові до зміни тактики дій, пошуку нових форм роботи.

В цей період гостро відчували, якої шкоди справі соціалістичного будівництва і партії завдало нехтування революційною теорією.

Зневажливе ставлення до неї, зведення до набору незаперечних правил та істин, вульгаризація обмежували можливості частини комуністів у веденні агітаційно-пропагандистської роботи серед трудящих.

Але як би важко не було, Центральний Комітет партії щиро вдячний партійному ак­тиву, керівникам міських, районних і особ­ливо первинних парторганізацій, всім комуністам, які в неймовірно тяжких умовах, під постійним тиском з боку антикомуністів, капіталізаторів, кримінальних багатіїв, а в багатьох регіонах — владних структур, без гро­шей, приміщень, штатних працівників, спи­раючись на глибоку віру в соціалістичні ідеали, зуміли швидко відродити партійні структури, зібрати найвідданіші інтересам трудящих комуністичні сили, розгорнути ідейно-політичну, агітаційно - пропагандиську роботу серед населення.

Екстремальні умови діяльності дали можливість виявити відданих партії партійних лідерів у більшості структур нашої партії. Тре­ба і надалі шукати в нашому партійному середовищі нових людей, справжніх борців.

Відновлення діяльності партії проходило у дуже складних умовах.

Морально-політичний терор, антикомунізм, що мав за мету сформувати у населен­ня комплекс «провини» партії за всі негативи, скомпрометувати, ізолювати її від народу, призвели до того, що не тільки рядові члени партії, а й чимало колишніх функціонерів уни­кали безпосередньої участі у відновленні партії.

Нам важко було пояснювати простим лю­дям, чому деякі титуловані «номенклатурники» зрадили партію, що їх зростила, переки­нулись до стану найлютіших ворогів соціаліз­му, без бою здали країну хижацькому, кримінальному капіталу, прирекли трудовий народ на злидні і страждання. Боляче вдари­ла по авторитету партії частина «партеліти», яка прилучилася до пограбування соціалістич­ної власності, засіла в комерційних та інших структурах, догоджаючи новій владі, покладаючись на її «милість».

У звітний період Компартія України повин­на була вести роботу на багатьох напрямках. Цього вимагала від нас як конкретна історична ситуація, серйозність соціально-економічних та політичних проблем, так і різке падіння життє­вого рівня населення України.

По-перше: необхідно було якнайшвидше згуртувати навколо партії інтелектуальні сили, фахівців різних галузей і допомогти комуністам, всім партійним осередкам в оцінці нових тенденцій і перспектив розвитку суспільства з марксистсько-ленінських позицій.

По-друге: організувати постійний аналіз і оперативні висновки для прийняття рішень та постановки завдань щодо позиції чи участі партії у вирішенні проблем виходу України з кризи, ставлення до влади та її політики, корінних питань життя народу.

По-третє: подолати розпорошеність комуністичного руху на Україні, що, як і в деяких колишніх республіках Союзу, відволі­кала актив партії від конкретних справ, а амбіції деяких лідерів втягували комуністів у безплідні дискусії.

По-четверте: паралельно треба було вести рішучу боротьбу проти брудного потоку буржуазно-націоналістичних та інших анти­комуністичних фальсифікацій, які ставили за мету приховати соціально-класову природу реставрації буржуазних порядків в Україні.

Перелік цих напрямків можна продовжити, як і перелік партійних організацій, які в звітному періоді значно активізували свою роботу.

Згадайте, товариші, святкові демонстрації, присвячені роковинам Великого Жовтня, Пер­шотравню, інші громадсько-політичні заходи, в яких брали участь тисячі і тисячі громадян, — кожного разу вони проходили під нашими — червоними і червоно-лазуровими — знаме­нами і нашими, комуністичними, гаслами.

Зростаюче довір’я до партії комуністів засвідчили вибори до Верховної Ради та місцевих Рад народних депутатів, що відбулися в червні минулого року.

Партії вдалося провести у Верховну Раду 96 своїх представників і утворити найбільшу депутатську фракцію. Комуністи П.А. Купін і П.Д. Шаповал очолили відповідно Луганську та Чернігівську обласні Ради. Багато членів Компартії України обрано до місцевих Рад.

Партія на виборах заявила про себе як ав­торитетна сила, здатна постояти за інтереси трудового народу.

Партійні організації набули чималого досвіду політичного протиборства, участі у ви­борах на основі політичного розмаїття. Цей досвід потрібно всебічно узагальнити і вміло використати на наступних виборах.

Потребує глибокого осмислення і діяльність комуністів-депутатів у Верховній Раді, інших представницьких органах. Це дуже важливе пи­тання, на ньому хочу зупинитись нижче.

Головним підсумком виборів до Рад, на на­шу думку, було те, що вони засвідчили як зро­стаючу довіру до комуністів, так і неприйняття більшістю громадян України політич­ного курсу антинародного режиму.

Треба критично визнати, що ЦК не зумів належним чином організувати координацію дій обласних і первинних організацій, не завжди оперативно реагував на ті чи інші події в Україні та за її межами.

Час вимагає від нас зробити належні висновки з недоліки у роботі по підготовці та навчанню керівників партійних організацій.

Спільно треба подумати над тим, що необхідно зробити, щоб орган ЦК — газета «Комуніст» — стала масовою газетою і передплачувалась кожним комуністом.

Особливої уваги потребує від нас і внутріпартійна дисципліна, сплата членських внесків, навчання комуністів та інше.

Багато чого ми не змогли ще зробити, допускались і серйозні прорахунки.

Це переконливо показали вибори Прези­дента України.

Якою була наша тактика на президентсь­ких виборах?

По-перше, щоб не допустити розпорошен­ня голосів виборців, які виступали за канди­дата лівих сил, було вирішено не виставляти кандидатуру від Компартії.

По-друге, на загальнореспубліканській конференції було однозначно вирішено, що комуністи голосуватимуть проти кандидатури Кравчука. До цього ми закликали усіх виборців.

По-третє, відносно кандидатури Л.Кучми було заявлено, що комуністи поділяють ряд позицій з його передвиборної платформи, од­нак не можуть підтримувати лінію претен­дента на обвальну приватизацію, перетворен­ня землі на товар, нечітку позицію у питанні про безробіття, Ради народних депутатів та ряд інших. Партійним організаціям було зап­ропоновано самим визначити ставлення до згаданої кандидатури під час голосування.

Навряд чи така позиція була бездоганною. Треба відверто сказати, що Центральний Комітет опинився певною мірою у полоні ілюзій (досить сильних у ряді регіонів) щодо рішучості і здатності нового Президента відмовитись від антинародного курсу свого попередника. Тим більше, що сам претендент свою передвиборну платформу сформулював у досить обтічній, двозначній формі, обійшов найбільш гострі питання.

І вийшло так, що частина виборців голосу­вала за Кучму, аби не пройшов Кравчук (подібно до того, як у грудні 1991 року багато комуністів і безпартійних громадян голосу­вали за Кравчука, щоб перепинити шлях од­ному з лідерів войовничих націоналістів — В. Чорновілу). Частина виборців повірила популістським обіцянкам зупинити падіння виробництва, катастрофічне зубожіння лю­дей, занепад духовного життя, запобігти ма­совому безробіттю, відновити добрі відносини з Росією та іншими республіками, надати російській мові статус офіційної (при збереженні державного статусу української мови), зміцнити порядок в країні і т.д.

Не можна не сказати й про те, що вираз­но не прозвучала принципова позиція нашої партії про непотрібність глибоко ворожого природі нашого суспільства інституту прези­дентства, який, по суті, став тараном у процесі руйнації конституційного соціалістичного ладу.

Під тиском міжнародних фінансових органі­зацій та їх агентів впливу у президентському оточенні, суспільству нав’язана обвальна приватизація, робиться все, щоб зруйнувати позиції загальнонародної власності.

У сільськогосподарській політиці здійсню­ються заходи по паюванню земель колгоспів, перетворенню всієї землі на товар, предмет купівлі і продажу, «утвердження на селі дос­татньо широкого простору для приватної власності на землю». Агресивно проводиться лінія на фінансове придушення і фактичне знищення колективних форм господарюван­ня на селі. А про матеріально-технічне забез­печення села нема чого й згадувати. Міне­ральних добрив, наприклад, господарства в минулому році одержали у 8 разів менше, ніж 10 років тому, тракторів вироблено у 9 разів менше, зношеність машинно-тракторного пар­ку збільшилась більш ніж удвічі. Лише за ми­нулий рік кількість тракторів зменшилась на 22 тисячі, сівалок, — на 12 тисяч, плугів — на 9 тисяч, культиваторів — на 13 тисяч. Тож чи слід дивуватися з того, що зернових торік зібрано майже на 20 млл. тонн менше, ніж у середньоурожайні роки.

Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності обернулася створенням умов для того, щоб спритні ділки могли вільно збувати за межами України сировину, цінні вироби, вкладати в зарубіжні банки сотні мільйонів, а то й мільярдів доларів.

Досить згадати злощасну Постанову Уря­ду №733 з цінової політики, недавнє підвищен­ня квартирної плати, тарифів на комунальні, транспортні та інші послуги, що зробило жит­тя більшості нашого народу нестерпним.

Істинна суть їх політики — «поєднання си­ли держави з силою капіталу», «прискорене формування приватного сектора»’, відрод­ження «всієї різноманітності форм приват­ної власності» з тим, щоб «на кінець 1997 ро­ку залишити в державній власності не більше 10—15 відсотків виробничого капіталу і при­близно 25 відсотків національного майна (не рахуючи землі)», «роздержавлення соціальної політики», стимулювання розвитку недер­жавних закладів науки, культури, освіти».

Інакше кажучи, якомога швидше сформу­вати клас капіталістів, або, як делікатно вис­ловлюється один з рухівських трубадурів політики прискореної капіталізації, «критич­ного власника», зняти з держави відпові­дальність за добробут своїх громадян, ство­рити систему престижних навчальних та лікувальних закладів, здравниць, доступних лише для багатіїв та їх нащадків, а бідним за­лишити так звану «адресну допомогу», ціну якої наші люди вже добре пізнали на собі.

Найтрагічніше в усьому цьому с те, що .цей курс якщо й відрізняється чимось від кравчуківської політики, відкинутої народом, то лише тим, що він формулюється відвертіше і новий Президент обіцяє проводити його з більшою рішучістю і наполегливістю.

Що одержав народ України від так званих «реформ», суть яких становить нав’язана Міжнародним валютним фондом «шокова терапія», лібералізація цін і тарифів, грабіжницька приватизація, руйнація зв’язків з іншими республіками, — відомо всім. Та, здається, ще далеко не всі усвідомили масш­таби і глибину трагедії народу.

Тим часом, за останні чотири роки, коли при владі перебувають так звані «демократи», валовий національний продукт зменшив­ся більш ніж удвічі. Найбільшого розмаху падіння виробництва набуло торік — воно ста­новило 27,7 відсотка, а в таких галузях, як машинобудування — 43, нафтохімічна промисловість — 40, легка промисловість — 47 відсотків.

Відбувається цілеспрямована руйнація ви­робничих сил, розвал стабільних кадрових трудових колективів. Це особливо стосується таких традиційних галузей, як вугільна і металургійна промисловість, що становили ос­нову могутності нашої республіки. Продуктив­ність праці шахтарів знизилась до рівня 30-х років. Надходження нової техніки на шахти зменшилося вдвічі, а породонавантажуваль­них машин — у 7 разів. Травматизм із смер­тельними наслідками зріс у 4 рази (4 смерті на кожний мільйон тонн видобутого вугілля). Фактично припинено фінансування нового будівництва і реконструкції шахт. Галузь мо­же втратити близько 80 тисяч шахтобудів­ників. До того Ж за вимогами Міжнародного валютного фонду планується закрити більше 50 шахт, а це майже 100 тисяч працюючих. На 1—2 місяці систематично затримується виплата заробітної плати.

Така ж картина у чорній металургії. Наприкінці минулого року тут не працювало 40 відсотків доменних печей, 18 відсотків конверторів, 60 відсотків мартенівських пе­чей, 39 відсотків секцій агломераційних фаб­рик, 37 відсотків прокатних станів. Порівняно з 1985 роком виробництво коксу зменшило­ся наполовину, чавуну, сталі, прокату чорних металів — більш ніж удвічі, труб стальних — у 4 рази. І це, товариші, в галузі, яка, власне, давала основну кількість продукції на експорт для одержання так потрібної нам іноземної валюти. А деякі «фахівці» з числа поетів-депутатів галасують у Верховній Раді про те, що «нам не потрібна металургія».

Лише за минулий рік на дві третини змен­шився випуск металорізальних верстатів, а верстатів з числовим програмним управлінням і компресорів — у п’ять разів. Протягом року вироблено лише 20 скреперів, 32 бульдозери, 23 секції магістральних тепловозів.

Різко скоротилося виробництво будівель­них матеріалів і конструкцій Фактично затухає інвестиційний процес Будівництво житла порівняно з 1990 роком скоротилося в 2,5 рази, дошкільних закладів — наполовину. З освоєних Мізерних обсягів капітальних вкладень на розвиток підприємств по випус­ку товарів народного споживання спрямова­но лише 2 відсотки, а на здійснення конверсії — аж… 0,1 відсотка.

За розмовами про «структурну перебудо­ву» промисловості відбувається фактичне зни­щення ряду її галузей, а галузева структура нашої індустрії набуває ще більш спотворе­ного вигляду Частка машинобудування в за­гальному обсязі промисловості знизилася порівняно з 1985 роком майже удвічі — з 29,4 відсотка до 15,9, а леваді промисловості — утричі (з 11,8 до 4,3 відсотка). В той же час сумарна частка електроенергетики, паливної, металур­гійної і хімічної промисловості (при катастро­фічному, як ми бачили, падінні виробництва в цих галузях) зросла з 27,9 до 54 відсотків.

Якщо до цього додати цілеспрямоване руй­нування науки, освіти, культури, розбазарювання природних ресурсів, виробничого, обо­ронного, інтелектуального потенціалу, виве­зення національного багатства за безцінь за кордон, то є всі підстави стверджувати, що такого нищівного удару по економіці країни не було завдано навіть під час минулої війни. Якщо ще кілька років тому, за часів Радянсь­кої влади, в розвиток науки в республіці вкла­далося коштів на рівні Японії, то тепер Украї­на за цим показником відкинута на рівень найвідсталіших африканських країн. У суспільстві поглиблюється майнове розшару­вання багаті з кожним днем стають ще ба­гатшими, а бідні — жебраками, загострюють­ся соціальні та інші протиріччя Населення країни фактично вимирає, бо четвертий рік підряд смертність істотно перевищує народ­жуваність Загрозливих масштабів досягла криміналізація суспільства, яке охоплене глибокою духовною кризою.

Серйозних ударів завдано системі наро­довладдя, його основі — Радам. Робітники і селяни фактично витіснені з депутатського корпусу. Істотно обмежено права трудових колективів, професійних спілок, інших масових організацій трудящих. Мафіозні клани захоп­люють ключові позиції у представницьких і ви­конавчих органах влади, диктують напрями їх діяльності, підтримують прагнення до встанов­лення в країні авторитарного режиму.

Саме на такий розвиток подій і була ске­рована стратегія правлячих кіл провідних країн Заходу, продиктована класовими інте­ресами імперіалістичної буржуазії і ринково-капіталістичним імперативом — звернути Ук­раїну із соціалістичного на капіталістичний шлях розвитку і в той же час не допустити появи в її особі сильного конкурента.

Життя, наша чорна дійсність підтверд­жують правильність висновку, який ми виз­нали за потрібне зафіксувати в проекті партійної Програми: руйнування соціалістич­них країн, передусім — їх економіки, стало своєрідною формою класової боротьби буржуазії проти соціалізму.

А оскільки, як з’ясувалося, саме це стано­вить сутність здійснюваного тепер в Україні політичного курсу, який виражає інтереси но­вої буржуазії, кримінальної і компрадорської за своїм характером, та міжнародного капіталу, Центральний Комітет Компартії Ук­раїни на одному з Пленумів прийняв рішення про перехід в опозицію до антинародної політики нинішнього режиму. Переконані: де­легати з’їзду з розумінням поставляться до цього рішення і схвалять його.

Ми не могли підтримувати Президента, який фактично зрікся передвиборних обіцянок і проводить антинародний курс свого попе­редника, відкинутого на виборах більшістю нашого народу.

Сталося неймовірне: ті, хто ще недавнє проголошував Кучму «ворогом № 1» українсь­кого народу, сьогодні, облишивши свого вчорашнього кумира, перебігли в його стан і мало не щодня співають йому «осанну» як най­першому будівничому української державності».

Правда, історія, в тому числі й зовсім не­далека історія нашої країни, свідчить таке бу­ває. Та не слід забувати й про те, чим звичай­но завершуються такі метаморфози.

Президент оточив себе людьми, які вірно служать своїм зарубіжним покровителям, роб­лять «монетаристські» експерименти над влас­ним народом. В цьому хорі виразно виділя­ються й голоси кар’єристів, які діють за відомим прислів’ям. «Чиє корито, за того й вереск». Ще недавно вони виступали проти «розігнання місцевих Рад, урізування прав Верховної Ради», вбачали в цьому небезпеку «швидкого народження авторитаризму», «на­ступу повзучої диктатури», а сьогодні з та­кою ж запопадливістю обґрунтовують наміри нового лідера покінчити з владою Рад, «пос­тавити на місце Верховну Раду».

Все це дуже небезпечно, товариші. І партія по­винна бути готова до будь-якого повороту подій.

Сьогодні не можна не сказати про те, що антикомуністичні мотиви, випади проти лівих сил стають неодмінним атрибутом мало не кожного президентського виступу, інтерв’ю, прес-конференції.

Навіть у тому, що Верховна Рада наклала вето на Указ про фінансово-промислові гру­пи, Президент звинуватив насамперед комуністів і соціалістів, хоча, як відомо, ініціаторами вето були його прихильники з депутатської групи «Реформи».

З президентського оточення і від самого глави держави лунають звинувачення в то­му, що комуністи, мовляв, відступили від своєї колишньої позиції.

На нашу думку, ці звинувачення явно не за адресою.

Ми виступали і виступаємо проти так зва­них «реформ», які здійснюються за рахунок пограбування, знедолення трудящих, проти зруйнування економічного, наукового, інтелектуального потенціалу країни, проти безвідповідальних експериментів.

Реально оцінюючи ситуацію, ми виступаємо і будемо виступати насамперед за зупи­нення падіння виробництва, нарощування можливостей для збільшення доходної части­ни бюджету і вирішення на цій основі найактуальніших господарських і соціальних завдань як основи здійснення назрілих реформ. Виходячи з цього ми неодноразово пропонува­ли конкретні кроки по подоланню кризи.

Народ України повинен знати, що вся відповідальність за розвал економіки, зубожіння народу внаслідок реалізації політики Міжнародного валютного фонду повинні нести пинзеники, шпеки та їх прибічники. Наше подальше ставлення і практичні дії залежатимуть від того, куди буде спрямована ця політика.

Комуністи виступали і виступають проти ліквідації системи Рад як органів народовлад­дя проти перетворення їх в декоративні, позбавлені реальних повноважень органи проти будь-яких спроб утвердити в країні ав­торитарний режим.

Саме тому ми не можемо підтримати ба­гато положень ініційованого Президентом проекту Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», які спрямовані на зосередження в руках глави держави дуже ши­рокого кола повноважень, і, декларуючи прин­цип розподілу влад,, фактично ставлять Прези­дента над усіма гілками влади.

Нав’язані президентським оточенням дискусії «про владу», за нашим переконан­ням, нічого, крім шкоди справі, не приносять Сама проблема, нібито Президентові не вис­тачає влади, що, тільки зруйнувавши Ради, можна вибудувати «виконавську вертикаль», є надуманою, введеною в політичний обіг, аби відвернути увагу трудящих од справжніх при­чин глибокої, всеохоплюючої кризи. Влади в усіх інстанціях задосить — не завжди є виконавці, здатні вміло, в інтересах народу, користуватися нею.

Не зайво, на наш погляд, сказати й таке. Ми маємо перед очима досить яскравий при­клад коли в сусідній країні президентові вдалося і парламент за допомогою танкових гармат розігнати, і позбавити його багатьох по­вноважень, і Конституцію нав’язати народу та­ку, що наділяє главу держави необмеженою вла­дою, а справи, як кажуть, не пішли. Режим міцнішим не став, влада президента — теж. Не вдалося приборкати злочинність, яка перейшла всілякі межі. Не обійшлося й без кровопролит­тя, кривавої війни проти власного народу.

Очевидно й те, що сили, які сьогодні штов­хають нашого Президента на шлях конфрон­тації з Верховною Радою, з лівими силами, менш за все турбуються про якісь «реформи», про міцну державу, зрештою и про самого Президента. Він потрібен їм для того і лише до того часу, коли виконає найбруднішу ро­боту по остаточному розвалу того, що не до кінця ще зруйновано. І про це ми говоримо відверто і щиро, бо доля України і її народу для нас не менш дорога, ніж для деяких га­ласливих уболівальників п «незалежності».

Замість сил і енергії, що витрачаються на дискусії навколо Закону про владу, було б продуктивніше і корисніше зосередитись на розробці і прийнятті законопроектів, яких ви­магає життя, на підготовці проекту нової Конституції України. І в цьому питанні ми не змінили своєї принципової позиції.

Комуністи послідовно виступають за закріплення в Основному Законі держави соціалістичної спрямованості розвитку нашого суспільства, радянської форми народовладдя, всього комплексу прав і свобод якими кори­стувалися громадяни нашої країни при соціалізмі, прийнятної для трудового народу державної символіки.

Своє вирішальне слово у цих питаннях має сказати народ на всеукраїнському референдумі, після чого тільки й можливий нормаль­ний конституційний процес. Адже очевидно, що розстановка сил у Верховній Раді сьогодні така, що прийняти нову Конституцію чи конституційний закон кваліфікованою більшістю — двома третинами голосів — при відсутності єдиного підходу до того чи іншого питання практично неможливо, якщо не узур­пувати волю народу.

Комуністи виступали і виступають проти біловезької змови, злочинного зруйнування єдиної союзної держави — Союзу РСР, за відновлення на нових засадах Союзу братніх, рівноправних народів як добровільного об’єднання суверенних соціалістичних дер­жав, що виникли на території зруйнованого Радянського Союзу. При цьому ми враховує­мо реалії, що склалися. Виходимо з того, що корінні інтереси братніх народів вимагають об’єднання їх зусиль в економіці, галузі зовнішньополітичної діяльності, оборони, в інших життєво важливих сферах. Форми об’єднання, етапи і строки-його утворення, коло повноважень, що будуть передані у відання спільно утворюваних органів, мають визначатися у відповідності із суверенною во­лею наших народів. Слід наголосити й на тому, що ми категорично виступаємо проти будь-якого диктату в Союзі, наділення більшими повноваженнями одних і ущемлення прав інших.

Враховуючи важливість даного питання, навколо якого чимало спекуляцій, Централь­ний Комітет пропонує прийняти на з’їзді спеціальну резолюцію, в якій висловити на­шу позицію, ставлення до ініціативи десятків тисяч громадян, які вимагають проведення ре­ферендуму про відродження Союзу, особли­во наголосити на тому, що вся ця робота має проводитися у суворій відповідності з чин­ним законодавством.

Ми рішуче відкидаємо звинувачення на адресу комуністів, нібито вони «тягнуть Україну назад», прагнуть відбудувати в незмінному вигляді те, що було до контррево­люційного перевороту і зруйнування СРСР.

Комуністи дають собі звіт у тому, що бу­ло б утопією намагатися реанімувати систе­му соціально-економічних та інших відносин, які існують в інших умовах, при інших прин­ципах і рівні організації виробництва та розподілу, іншій соціально-класовій структурі суспільства, іншому рівні свідомості.

Партія пропонує суспільству конкретну програму реформування усієї системи су­спільних відносин в інтересах трудящих з урахуванням реальної ситуації, що склалася. Вона викладена у поданому Центральним Комітетом проекті Програми Комуністичної парта України.

Ми виступали і виступаємо проти спроб правлячого режиму нав’язати суспільству ідеологію антикомунізму і войовничого націоналізму, проти політики, спрямованої на моральне розтління молоді, витравлення із свідомості народу України колективістської психології і моралі, інтернаціоналістських пе­реконань, пам’яті про наше радянське мину­ле, про велич подвигу радянського народу у Великій Вітчизняній війні Ми проти утверд­ження в духовному житті індивідуалізму, вседозволеності, культу споживацтва, збага­чення і наживи, насильства, збудження найпримітивніших почуттів та інстинктів

У духовній сфері руйнівна діяльність «націонал-патріотів» призвела до таких же, як­що не ще більш глибоких (бо йдеться про свідомість людей) негативних наслідків, як і «шо­кова терапія» в економіці і соціальній сфері Те, що зроблено за останні роки націоналістами в освіті, культурі, мистецтві, суспільствознавстві, — це тяжкий злочин перед народом

На жаль, і при новому Президентові у цій сфері практично не відбулося змін на краще Нові «виконавці» з числа вчорашніх компартійних «теоретиків» ще більш витончено проводять лінію своїх попередників, які демон­стративно виявляли свій націоналізм.

Втім не виправдалися наміри антисоціалістичних сил за допомогою так званої «національної ідеї», протиставленої комуніс­тичному ідеалу, надати потрібну їм спрямо­ваність процесові»державного будівництва, створити своєрідний ідеологічний стрижень для об’єднання навколо себе основної маси населення та жорсткої ізоляції інакомислячих. Знову підтвердилося, що «національна ідея» не може бути творчим і консолідуючим фак­тором і є лише витонченою формою антико­мунізму, засобом розколу багатонаціональної країни за національною чи релігійною озна­ками. Вже втретє в нинішньому столітті в історії України — після 1937—1920 і 1941—1945 років — доведеш антинародна сутність, згубність і деструктивність, банкрутство буржуазно-націоналістичних ідей і основаної на них політики. Цей досвід, який знову беруть на озброєння «націонал-радикали», дорого коштував народові України і в кінцевому результаті дискредитував саму ідею української державності і незалежності.

Комуністи, як ніхто інший добре розу­міють, що справжня свобода безцінна і не може вимірюватися лише одержуваними бла­гами. Разом з тим на досвіді сьогоднішньої України, як, зрештою, й інших республік, з великою силою підтверджується основопо­ложна істина не може бути вільним і неза­лежним народ, основна маса якого позбавле­на елементарного прожиткового мінімуму та соціального захисту, несе на собі всі тяготи краї­ни, в той час, як новоспечені пани на зубожінні трудящих наживають величезні багатства.

Комуністи вимагають рішучої зміни кур­су в ідеологічній сфері. Не можна далі мири­тися з диктатом націонал-шовіністів у засо­бах масової інформації, нав’язуванням — під прикриттям «департизації» — військових ча­стин, прикордонних військ, правоохоронних органів, їх особистому складу націоналіс­тичної ідеологи антикомунізму, антиросійських настроїв.

Всього через два місяці ми разом з наро­дами братніх країн відзначатимемо 50-річчя. Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Ми схиляємо голови перед славетним подвигом героїв, які відстояли честь, свободу і незалежність Вітчизни. Ми перед ними в нео­платному боргу и за те, що не змогли вберег­ти врятовану ними Батьківщину. На жаль до водиться відмічати що сама підготовка до ве­ликого ювілею проводиться в республіці знач­ною мірою формально по-казенному причо­му офіційні засоби масової інформації більше увага приділяють тому, щоб обілити і нищив дати криваві злодіяння бандерівців, вояків УПА ніж щоб показати всю велич подвигу справжніх героїв-визволителів — радянських воїнів. І це ще одне звинувачення режимові.

Аналізуючи зроблене у звітному періоді, потрібно окремо спинитися на діяльності комуністів у представницьких органах, передусім у Верховній Раді. Зараз фракція «Комуністи України за соціальну справед­ливість і народовладдя» налічує 91 депутата.

Центральний Комітет зосереджував їх зу­силля на використанні трибуни найвищого за­конодавчого органу для проведення лінії парти, роз’яснення й політики, вираження і захисту інтересів трудящих, для викриття ан­тинародного, антинаціонального характеру капіталізації країни і всілякої протидії їй, на забезпеченні конструктивної участі у виробленні законів та інших правових актів в інтересах трудящих з метою швидкого ви­ходу із кризи і відновлення соціальної справедливості розвитку суспільства, відстою­вання законності та правопорядку в країні, що відповідають інтересам трудящих.

В цілому комуністична фракція має досить солідний інтелектуальний потенціал, бой­овий настрій. Багатьом депутатам-комуністам не позичати бійцівських якостей.

І все ж підстав для задоволення результа­тами нашої депутатської роботи немає. Фракція допустила ряд серйозних помилок і прорахунків, на що справедливо вказували комуністи на багатьох зборах і конференціях.

Найбільше непокоїть те, що депутати-комуністи в деяких досить відповідальних ситуаціях не виступали як єдина, згуртована сила, дехто з товаришів займав позицію, яка не узгоджувалася із стратегією лінії партії і домовленістю у тактичних питаннях.

Схвалення Верховною Радою президен­тської програми капіталізації країни, без перебільшення, поставило ліві сили в цілому у складне становище.

Було помилкою, як тепер стало очевид­ним, й те, що більшість комуністів-депутатів проголосувала за обрання голів Рад безпосе­редньо населенням відповідних регіонів. Ви­явилися необґрунтованими сподівання на то, що при такому підході можна буде запобігти обранню на ці високі посади «жирних котів», здатних перекупити голоси більшості у Раді, але не більшості виборців. Приклад Донець­кої області, міст Луганська, Ужгорода, інших регіонів показав, що це не так — можливості товстосумів виявилися набагато більшими, ніж можна було здогадуватись А головне — в особі «всенародно» обраних голів Рад Пре­зидент легко знайшов своїх спільників у протистоянні з Верховною Радою, прагненні до необмежених повноважень. Це теж має послужити повчальним уроком.

Важко знайти виправдання й тому, що Верховна Рада проголосувала за провокаційну пропозицію про включення до порядку ден­ного сесії питання про «ветеранів другої світової війни», фактично про надання одна­кового статусу і тим, хто воював проти фа­шизму, і гітлерівцям, і головорізам-бандерівцям, які їм служили.

І звичайно ж, немає ніякого виправдання тому, що комуністи, маючи реальну більшість голосів депутатів для скасування антиконституційної заборони Компартії, внаслідок неорганізованості, а в чомусь і просто безвідповідальності, не спромоглися добити­ся прийняття рішення з цього питання. Те­пер ситуація набагато ускладнилася. Але вирішувати цю проблему треба, це залишаєть­ся справою нашої честі, одним з важливих завдань комуністів-депутатів, новообраного Центрального Комітету, всієї партії. Без ши­рокої народної підтримки, тиску знизу доби­тися успіху тут буде важко.

Комуністи прийшли у Верховну Раду з конструктивними намірами, з рішимістю пра­цювати. Ми не переоцінюємо свої можли­вості. Ситуація у Верховній Раді складається дуже не просто. Жодна з політичних сил чи фактичних блоків не маг більшості. У багать­ох випадках протистояння стає настільки го­стрим, що практично робить неможливим прийняття рішень.

До того ж ми постійно відчуваємо шале­ний тиск. Майже відкрито ведеться робота по розколу депутатського корпусу з тим, щоб дезорганізувати діяльність Верховної Ради. На­сторожує, що вже близько ста депутатів демон­стративно не беруть участі у голосуванні.

Цього не можна не враховувати. Не мож­на виключати й такого перебігу подій, коли будуть зроблені спроби розпустити чи спро­вокувати саморозпуск Верховної Ради. Ми вважаємо за потрібне активно протидіяти цим планам, які не мають нічого спільного з інтересами держави.

Але треба бути готовими й до можливості проведення дострокових виборів чи референ­думу. Новообраному Центральному Комітету, партійним органам і організаціям на місцях потрібно завчасно виробити тактику дій, а депутатам-комуністам добре попрацювати над тим, щоб новий Закон про вибори був справді демократичним і не допускав дискримінації прогресивних сил.

Шановні товариші!

Аналіз ситуації, що склалася внаслідок . антисоціалістичного перевороту і продовжен­ня нинішнім режимом антинародного курсу, не залишає сумніву у тому, що доля України, соціальна спрямованість її суспільного роз­витку вирішуватиметься в гострій політичній боротьбі, успіх якої залежатиме від активної і свідомої участі найширших мас трудящих. Тому зусилля Комуністичної партії України, як найбільш організованої сили, мають бути зосереджені насамперед на роз’яснювальній, агітаційно-пропагандистській, організаційній роботі в трудових колективах і за місцем про­живання населення. Треба зробити все, щоб трудящі знали і розуміли цілі й завдання нашої парти, поділяли їх, сприймали як свої власні.

Сьогодні з особливою злободенністю сприймаються ленінські слова про обов’язок комуністичного, авангарду «залучати на свій бік більшість трудящих мас», «обов’язково працювати там, де є маса. Бо змінити хиб­ний політичний курс властей без тиску з бо­ку трудящих неможливо.

А щоб підняти маси на боротьбу за свої права, за усунення від влади тих, хто вира­жає інтереси нового класу експлуататорів, треба допомогти їм позбутися ілюзій, нібито змін на краще можна добитися лише на шля­хах капіталізації, дальшого відокремлення від Росії, інших братніх республік.

Продовження курсу на капіталізацію ве­де до визрівання революційної ситуації, соціального вибуху. Але сьогодні в країні ще немає масової, організованої протидії курсу на реставрацію капіталізму. Як не гірко це визнавати, але реальність саме така. Більшість громадян уже не вірить в обіцянки влади, в її спроможність і бажання вивести країну з кри­зи і засуджує її політичний курс. Проте ще да­леко не всі трудящі усвідомили, що єдиним шля­хом до порятунку країни і народу України є повернення на шлях соціалістичного розвитку.

Ми, комуністи, покликані не просто роз’­яснювати політику своєї парти, а й допомага­ти масам позбавлятися антикомуністичного, націоналістичного дурману. Причому їм до­водиться діяти в умовах скаженого цькуван­ня, інформаційної блокади, фактичного поз­бавлення доступу до державних засобів ма­сової інформації.

Не можна не зважати й на те, що у свідоме життя вступає покоління, яке майже 10 років інтенсивно оброблялось в антикомуністич­ному дусі, свої уявлення про соціалістичне минуле нашої Батьківщини, діяльність Компартії складало не з власного досвіду, а гад впливом шалених наклепів і безпардонних інсинуацій противників соціалізму, масованої і нахабної націонал-шовіністичної пропаганди.

Все це добре відомо Але ми вважали б за потрібне ще раз наголосити на цьому, щоб підкреслити головну думку ключове завдан­ня моменту полягає сьогодні саме в тому, щоб здійснити крутий поворот до роботи серед усіх категорій трудящих.

Найперше, що нам потрібно, — це заво­ювати довір’я робітничого класу, який був і залишається провідною силою соціалізму. Пи­тання робітничого руху спеціально розгляда­лися на одному з Пленумів Центральною Комітету. На перший план сьогодні випливає завдання всіляко сприяти розгортанню масового робітничого руху, організуючою силою якого став Всеукраїнський Союз робітників. Партійні організації мають допомогти у створенні і налагодженні діяльності робітни­чих рад (комітетів) на всіх підприємствах, а також робітничих організацій у регіонах. Сьогодні, як і наприкінці минулого століття, особливої гостроти набуває проблема поєднання робітничого руху з марксизмом, тоб­то з соціалізмом.

Потрібно все робити й для того, щоб по­силити вплив комуністів на діяльність профспілок з тим, щоб повернути їх з уго­довських на чіткі класові позиції, зосередити зусилля на захисті життєвих інтересів робітників, усіх трудящих, врятуванні віт­чизняної економіки, відверненні безробіття, протидії згубній, антинародній політиці властей.

Партійні організації будуть всіляко спри­яти захисту інтересів селянства, його боротьбі проти розгону колективних господарств, пе­ретворення землі на»товар, проти створення умов для появи на українській землі нових поміщиків-латифундистів і наймитів.

Дуже важливе завдання — посилити вплив комуністів у середовищі інтелігенції. Потрібно активно допомагати діячам науки, мистецтва і культури, освіти, охорони здоров’я у їх прагненні до згуртування у боротьбі за вря­тування і розвиток вітчизняної науки і куль­тури, майбутнього нації. Адже все це с й найважливішими завданнями, які ставить пе­ред собою, Комуністична партія. Важливим кроком на шляху до консолідації трудової інтелігенції стало створення Всеукраїнського об’єднання «Прометей» організатори якого можуть розраховувати на допомогу і підтрим­ку нашої партії.

Те ж саме хотів би сказати й про діяльність Всеукраїнському союзу жінок-трудівниць, який вже зарекомендував себе бойовим організатором і захисником інтересів трудо­вого жіноцтва.

Комуністи повинні активно працювати в усіх інших масових організаціях — молодіж­них, ветеранських, жіночих, творчих, діючи зсередини, показуючи приклад самовідданості і відповідальності, вірного служіння інтересам трудового народу Не можна не враховувати й того що амбіційні лідери різних партій, яких чимало з’явилося на політичному небосхилі України, використовуючи демагогію, всілякі обіцянки, прагнуть залучити на свій бік громадські організації, перетворити їх на свою опору у боротьбі за владу.

Орієнтуючи партійні організації на поси­лення роботи з об’єднаннями громадян, Цен­тральний Комітет вважає за потрібне засте­регти проти спроб командування громадсь­кими організаціями» прагнення регламенту­вати їх діяльність. Такі методи не виправдо­вували себе тоді, коли партія була правлячою. Тим більш неприпустимі вони тепер.

Виняткового значення наша партія надає роботі серед молоді. Це — майбутнє народу. Допомогти молодим людям усвідомити, що цілі, які ставить перед собою Компартія, відповідають їх корінним, життєвим інтересам, — невідкладне завдання.

Відомо, що в роки так званої «перебудо­ви» і після контрреволюційного перевороту антисоціалістичним силам вдалося захопити значну частину молоді, зокрема студентства, демагогічними гаслами, використати їх як ударну силу у боротьбі проти соціалізму і Компартії. Та швидко переконавшись в тому, що їх підло обдурили, що їх довірливістю ско­ристалися брудні політикани, багато молодих людей відійшло від активного політичного, громадського життя. Але останнім часом і в молодіжному, зокрема, студентському, середовищі все більше проявляється прагнен­ня розібратися, що ж трапилося, що відбу­вається в країні і з країною, як могли вони, освічені, допитливі люди, довіритись дурисві­там від політики, націонал-кар’єристам. Все більше молодих людей тягнеться до кому­ністів, їх захоплюють ідеї соціальної справед­ливості, рівності, народовладдя. Ми зобов’я­зані їм допомогти.

На жаль, доводиться визнавати, що і Цен­тральний Комітет, і багато партійних організацій на місцях недостатньо приділяли уваги відродженню в республіці справді комуністичного молодіжного руху. Цей серйоз­ний недолік треба якнайшвидше виправити.

Обстановка вимагає значно посилити ро­боту, безумовно, з дотриманням вимог зако­нодавства, по роз’ясненню принципової позиції нашої партії серед військово­службовців, працівників правоохоронних органів. Треба відверто сказати не доходили ми до цих питань. Між тим Рух, інші праві партії і політичні угруповання постійно втру­чаються в справи армії, Національної гвардії, правоохоронних органів. Не без їх впливу армія перетворилася значною мірою на зна­ряддя обробки молоді в дусі антикомунізму, войовничого націоналізму 3 чим ми, звичай­но, не можемо миритися.

Необхідність посилення нашого впливу на військовослужбовців обумовлена й тим, що армія нині знову стала «робітничо-селян­ською», бо ті, хто при владі, у кого великий, тугий гаманець, роблять все, аби їх синки до армії не потрапляли. Для нас не байдуже, яку «школу» пройдуть юнаки з робітничих і се­лянських сімей за роки військової служби.

Комуністи вважають своїм обов’язком рішуче виступати на захист соціальних прав, за поліпшення умов служби і життя військово­службовців, охоронців законності і громадсь­кого порядку.

Надаючи важливого значення викладеним вище проблемам, щоб привернути до них ува­гу партійних організацій, Центральний Комітет пропонує з’їздові прийняти спеціальні поста­нови «Про молодіжну політику Компартії Ук­раїни» та «Про роботу серед військово­службовців і працівників правоохоронних органів».

Весь історичний досвід комуністичного ру­ху свідчить, що революційна партія успішно справляється із своїм покликанням, коли во­на згуртована, єдина, коли в усьому внутріш­ньопартійному житті неухильно дотримується ленінських норм і принципів партійного будівництва Ці питання постійно перебува­ли в центрі уваги Центрального Комітету, во­ни регулярно обговорювалися на Пленумах, засіданнях Президії і Секретаріату ЦК.

Загострення політичного протистояння в країні, зростаюча загроза встановлення авто­ритарного режиму, масштабність і складність завдань нинішнього етапу роблять ще більш необхідним і невідкладним дальше організаційно-політичне зміцнення партійних рядів докорінне поліпшення роботи первинних партійних організацій — основи партії Конкретно йдеться про те щоб:

- відновити організацію політичного на­вчання комуністів і наших прихильників, ство­рити ефективно діючу систему партійної освіти, чого нам, на жаль не вдалося зроби­ти у звітному періоді;

- активніше залучати в партію кращих ро­бітників, селян науковців, вчителів, лікарів діячів мистецтва, працівників культури, сту­дентів, представників інших верств населен­ня, особливо молодь;

- добиватися, щоб усі члени партії брали конкретну участь у партійному житті, роз’­ясненні партійної політики;

- зміцнювати партійну дисципліну.

У цьому зв’язку хотів би звернути увагу на два моменти.

Труднощі, з якими пов’язана боротьба за корінні інтереси трудящих у цей непростий час, стали причиною того, що комуністичний рух в Україні (як і в ряді інших республік) виявився розпорошеним. Під назвою «кому­ністичні» діють кілька партій та інших об’єднань. Ми не драматизуємо ситуацію, хо­ча и не вважаємо її за нормальну. За нашим переконанням, наявні розбіжності в поглядах на процеси соціального розвитку, у питан­нях тактики при щирому бажанні можуть бу­ти усунуті шляхом співставлення думок, ар­гументів, у ході товариських дискусій. Якщо цьому щось і заважає, то найчастіше особисті амбіції окремих товаришів.

Час, звичайно, все, як кажуть, поставить на свої місця, хоча і втрачати його зайвий раз було б не по-господарськи. Ми готові до конструктивної співпраці.

Єдине, чого ми не можемо допустити, — це спроб розколоти нашу партію зсередини, нав’язати їй виснажливі схоластичні дискусії, відволікати від нагальних справ боротьби за інтереси трудящих.

Самокритично мушу сказати ми не зав­жди були твердими і послідовними у став­ленні до таких дій, що, м’яко кажучи, вихо­дять за межі партійного Статуту.

І друге — про тактовність партійної кри­тики. Принциповість і твердість в обстою­ванні своїх думок — похвальна риса. Та, на жаль, нерідко доводиться зустрічатися з фак­тами, коли деякі товариші вдаються до образ навішування ярликів. Іноді створюється вра­ження що в особі своїх однодумців, які ма­ють дещо інші уявлення з того чи іншого пи­тання, вони вбачають більших ворогів, ніж серед найлютіших антикомуністів.

Все це — не для нашої партії. Не відштов­хувати людей, які поділяють ідеї комунізму, а об’єднувати всіх, допомагати якомога швидше стати в наші лави, включитися в активну робо­ту, — ось що сьогодні нам потрібне над усе.

На нашому з’їзді партія одержить голов­ний документ — Програму, в якій викладено бачення комуністами України сучасного світу, цілі і завдання, які вони ставлять перед со­бою, шляхи і засоби їх досягнення.

Сама розробка проекту Програми, його обговорення в партійних організаціях на скликаних Центральним Комітетом науково-практичних конференціях у Горлівці, Києві Херсоні, на сторінках партійної преси сприя­ли серйозному пожвавленню ідейного життя нашої партії. Свою думку з приводу проекту висловили десятки тисяч комуністів багато безпартійних товаришів.

У нас є всі підстави сказати що і проект, з яким щойно ознайомилися делегати (а це п’ятий чи шостий його варіант) є справді результатом колективної праці усієї партії. В ро­боті над ним Центральний Комітет, створена ним Програмна комісія прагнули врахувати кожну істотну думку, прислухатися до кож­ного зауваження.

Про проект Програми детально доповість секретар ЦК т. Луценко В.І.

Я хотів би лише відзначити, що в процесі роботи над цим основоположним документом ми виходили з аналізу загальносвітових тен­денцій суспільного розвитку, серцевину якого в XX столітті становить історичне змагання двох суспільних систем — соціалізму і капіталізму.

Ми прагнули відповісти передусім для са­мих себе, комуністів, — чому соціалізм в СРСР, ряді інших країн, при всіх його безпе­речних перевагах, зазнав тимчасової пораз­ки, чому став можливим в Україні, інших рес­публіках антисоціалістичний переворот, які його наслідки та перспективи дальшого роз­витку революційної о процесу.

В основу аналізу суспільних процесів був покладений як і вчив В.І. Ленін, класовий підхід.

Розглядаючи зміни в соціально-класовій структурі нашою суспільства, обумовлені про­цесами капіталізації, розробники Програми приділили особливу увагу позиції різних класів і соціальних груп. Через увесь доку­мент проходить думка опорою нашої партії був і залишається робітничий клас інтереси якого, що співпадають з корінними інтересами всьо­го народу, прагне виражати партія комуністів.

В.І. Ленін зазначав, що партійна програма повинна визначати завдання партії на період переходу від одного якісного стану суспіль­ства до іншого давати відповідь на питання — «в чому власне цей перехід полягає, від чого і до чого він веде… до чого ми хочемо перейти».

Головна мета Компартії України на нині­шньому, перехідному етапі в проекті Програ­ми формулюється так:

- усунення від влади буржуазно-націоналістичних, антисоціалістичних сил і «партії влади», яка виражає їх інтереси, пе­рехід всієї повноти влади в державі до Рад депутатів трудящих;

- рішуча зміна політичного курсу краї­ни, відновлення регулювання економічних і соціальних процесів в інтересах народу і при­пинення капіталізації суспільства;

- відновлення соціалістичного характе­ру розвитку суспільства, що відповідає докорінним інтересам трудящих, потребам все­бічного прогресу країни;

- забезпечення виходу країни із всеохоплюючої кризи і поліпшення на цій основі жит­тя трудящих, реальне зміцнення громадсько­го порядку і законності;

- відродження на новій основі Союзу рівноправних братніх народів як добровільного об’єднання суверенних соціалістичних держав.

В документі наголошується на тому, що розв’язання проблем, які накопичилися в суспільстві, перетворення України на про­цвітаючу крашу, де всім трудящим будуть за­безпечені пристойний, що відповідає вимогам сучасної цивілізації, рівень життя умови для розкриття творчих здібностей можливе лише на шляхах соціалістичного будівництва, а не капіталістичної реставрації і капітал­істичної ринкової економіки. Як і в 1917 році, підтверджується глибокий ленінський висно­вок не можна вийти п кризи і йти вперед не йдучи до соціалізму.

В проекті позначені три ймовірні етапи боротьби за соціалізм і комунізм, завдання яких пов’язані між собою.

Конкретні завдання в політичній еко­номічній і соціальній духовній сферах н зро­зумілих причин визначено в основному, для першого етапу. Інакше кажучи, ця частина партійної Програми и становить, по суті, програму-мінімум на здійсненні якої й будуть зосереджені зусилля партії у найближчі ро­ки Що стосується завдань наступних етапів, то вони будуть конкретизовані в міру здійснення програми-мінімуму.

Як бачите, и тут ми прагнули йти за ле­нінськими настановами.

Велике місце в проекті Програми приділе­но проблемам партії аналізові причин пораз­ки КПРС і її найбільшого загону — Компартії України, практичним висновкам з аналізу. Ми керувалися заповітами великого вождя: «Не бояться признать поражения. Учиться на опы­те поражения. Переделать тщательнее, осторожнее, систематичнее то, что сделано пло­хо. Если бы мы допустили взгляд, что признание поражения вызывает, как сдача позиций, уныние и ослабление энергии в борьбе, то надо было бы сказать, что такие революционеры ни черта не стоят».

Ми відкидаємо заклики, від кого б вони не виходили «розірвати з марксизмом-ленінізмом», будь-які спроби віднести його до «фундаментальних досягнень наукової дум­ки минулого, неприйнятних як основа ідео­логії Комуністичної партії у наш час». У марксизмі-ленінізмі ми шукаємо не готові, при­датні на всі часи рецепти, на всі випадки життя, а найбільш ефективну методологію пізнання, ключ до наукового пошуку шляхів розв’язання проблем, що їх висуває життя.

Варто сказати, що робота над Програмою підтвердила й таке. У партії є величезний інтелектуальний потенціал, здатний творчо аналізувати суспільні процеси, осмислювати нові явища суспільного життя, рухати далі ре­волюційну теорію, збагачувати її Централь­ний Комітет, його Президія і Секретаріат у звітному періоді не все зробили для повнішого використання цього потенціалу, для згурту­вання найбільш підготовлених сил — нау­ковців і діячів мистецтва, які дотримуються соціалістичної орієнтації, досвідчених партійних працівників. Цей недолік новооб­раному ЦК потрібно виправній.

У роботі над проектом партійної Програми склався творчий колектив, у складі якою ми б хотіли окремо виділити професора, доктора історичних наук, відомого, мабуть усім вам Володимира Михайловича Орлова.

Після прийняття з’їздом Програми вивчен­ня і широке роз’яснення її положень у тісно­му зв’язку з пропагандою марксистсько-ленінського вчення має стати найважливішим завданням і основним змістом ідеологічної ро­боти парти, зокрема, партійного навчання.

Новообраному Центральному Комітету потрібно буде вжити заходів до поліпшення змісту та збільшення обсягів і тиражу нашо­го друкованого органу - газети «Комуніст». Слід посилити увагу до місцевої партійної пре­си, яка налічує понад сорок видань. На часі вже й організація теоретичного і політичного журналу партії.

Для пропаганди цілей і завдань партії, ле­нінського вчення, ідей пролетарського інтер­націоналізму, дружби народів Союзу РСР по­трібно широко використати відзначення 125-річчя від дня народження Володимира Ілліча Ле­ніна і всенародне святкування піввікового юві­лею Перемоги радянського народу над фашиз­мом у Великій Вітчизняній війні.

Шановні товариші!

Об’єктивно так склалося, що на лівому фланзі тепер діє кілька політичних партій і організацій Центральний Комітет Компартії України прагнув координувати свої дії з Соціа­лістичною і Селянською партіями України в лавах яких об’єдналося чимало прихильників соціалістичних ідей — вчорашніх членів КПРС, з іншими прогресивними об’єднання­ми. Ми високо цінуємо це співробітництво.

І все ж не можна не сказати, що ідею міцного блоку лівих сил так і не вдалося реа­лізувати до кінця. А з огляду на те як кон­солідуються антикомуністи, які нові злісні кам­панії проти лівих сил вони замишляють потре­ба у створенні такого блоку ще більше зростає.

Сьогодні для всіх є очевидним тільки спільні дії в інтересах трудящих дадуть ре­зультат, поодинці нас знищать. Бо противник перед нами жорстокий і безжалісний чого, між іншим, він і не приховує.

Користуючись присутністю на нашому з’їзді представників ряду братніх партій хо­чемо ще раз засвідчити Комуністична партія України, як ідейна і організаційна спадкоєм­ниця незаконно забороненої у серпні 1991 ро­ку партії комуністів лк невід’ємна складова частина міжнародною комуністичного руху підтверджує свою непохитну відданість принципу інтернаціоналізму, заявляє про братерську солідарність із комуністами, трудящими, прогресивними рухами в інших країнах. Ми солідарні з мужньою боротьбою, яку ведуть комуністи Росії, інших братніх рес­публік за відстоюванні соціалістичного шляху розвитку, за відновлення братерською со­юзу народів, за корінні інтереси трудовою народу, проти загрози тоталітарних диктатур.

Ми засуджуємо порушення законних прав громадян, де б вони і ким би вони не припус­калися, а тим паче — застосування сили про­ти власного народу. Ми шлемо братерський привіт мужньому лідерові латвійських ко­муністів Альфреду Рубіксу, керівникам Ком­партії Литви, кинутим за грати за обстоювання інтересів народу.

У відповідності з рішеннями попередньо­го з’їзду, Центральний Комітет Компартії Ук­раїни здійснив відповідні організаційні захо­ди щодо вступу до Союзу Комуністичних партій (СКП-КПРС) на засадах, визначених XXIX з з’їздом КПРС і дотриманням вимог чин­ного в Україні законодавства. Ми надаємо важливого значення активізації роботи СКП-КПРС на зазначених засадах.

Зокрема, на наш погляд, потрібно приділи­ти значно більше уваги координації дій брат­ніх партій у вирішенні спільних завдань, об­міну досвідом з актуальних питань. Серед них можна назвати — проблеми робітничого, молодіжного, жіночого руху, досвід використан­ня в інтересах трудящих представницьких органів, дії партій в умовах опозиції проти­дія авторитарним тенденціям, загрозі фашиз­му і т.д. Це значною мірою збагатило б діяльність нашого Союзу, відтіснило б на дру­гий план негативні тенденції, що тільки зава­жають нашій спільній боротьбі.

Товариші делегати!

Кілька слів про організаційний бік робо­ти Центральною Комітету. За звітний період проведено 10 Пленумів ЦК, Всеукраїнська парт­ійна конференція (у зв’язку з кампанією по виборах Президента). Зусилля Президії, Сек­ретаріату зосереджувалися на організації ви­конання рішень партійного з’їзду, Пленумів ЦК.

Чималих зусиль довелося докласти щоб забезпечити реєстрацію нашої парти в Міністерстві юстиції.

На партійних конференціях, що передували нашому з’їздові і в цілому пройшли на досить високому рівні, в обстановці принципової вимогливості, було висловлено чимало зауважень і побажань на адресу ЦК. Зводяться вони в основному, до необхідності значно зміцнити зв’язки Центрального Комітету з місцевими партійними органами і первинними партійними організаціями, краще відпрацювати систему взаємної інформації посилити керівництво комуністичною фракцією у Верховній Раді, піднести відповідальність комуністів-депутатів за проведення лінії партії. Ми вважаємо всі ці зауваження справедливими. Переконані, що новообраний Центральний Комітет врахує як позитивний досвід нинішнього ЦК, так і недоліки в його роботі.

З аналізу зробленого можна зробити ще один висновок потрібно посилити дисциплі­ну в усіх партійних ланках, всіляко зміцнювати колегіальність у діяльності Центрального Комітету та всіх інших партійних органів З основоположного принципу партійного будівництва — демократичного централізму — випливає що колегіальність — це не тільки обговорення всіма членами партійною комітету того чи іншого питання прийняття узгодженого рішення, а насамперед висока відповідальність усіх і кожного члена вибор­ного органу за виконання прийнятого рішення доручених обов’язків проведення в життя лінії партії. Саме такого розуміння колегіальності не завжди нам вистачало.

Товариші делегати! Шановні гості!

Час, що минув після з’їзду, який відбувся за пам’ятних усім нам драматичних обставин у Донецьку, збагатив нас величезним досві­дом. Ми тепер краще розуміємо ситуацію в якій доводиться діяти завдання які належить вирішувати краще бачимо шляхи і методи їх розв’язання.

Партія, образно кажучи, піднялася на вищу сходинку у своєму розвитку на нелегкому шля­ху до наших великих і благородних цілей:

- врятування народу України;

- відновлення влади трудящих;

- соціалізму;

- союзу братніх народів.

І це є ще однією запорукою того, що, йдучи цим шляхом, керуючись ленінськими заповітами, ми виправдаємо довір’я народу України.

Перемога буде за нами!